Анджей Сапковський - Відьмак. Сезон гроз

І галеони. «Гордість Цінтри» під прапором із блакитним хрестом. Трищогловий «Вертіго» з Лан Ексетера. Реданський «Альбатрос», що мав сто двадцять футів поміж штевнями. Кілька інших. У тому числі й фрегат «Ахеронтія» під чорними вітрилами.

Вітер уже не свистів. Вив. Ґеральт помітив, як із комплексу Пальміри злітає в небо перша стріха, як розпадається в повітрі. Не довелося довго чекати на другу. Третю. І четверту. А вітер усе посилювався. Лопотіння прапорців перейшло в безперестанний гуркіт, стукотіли віконниці, градом сипалися черепиця та водостічні труби, валилися комини, билися об бруківку вазони. Шарпаний вітром, почав бити дзвін кампаніли: переривчастим, переляканим, зловорожим звуком.

А вітер дув, дув усе сильніше. І гнав до берега все більші хвилі. Шум моря зростав, ставав потужнішим. Скоро це вже був не шум. Був це одностайний та глухий гуркіт, наче дудніння якоїсь диявольської машини. Хвилі росли, увінчані білою піною вали котилися на берег. Земля тремтіла під ногами. Вітер вив.

«Луна» та «Пандора Парві» не зуміли втекти. Повернулися на рейд, кинули якорі.

Крики людей, що згромадилися на терасах, ставали голоснішими, повними здивування та страху. Витягнутими руками вони вказували на море.

Морем ішла велика хвиля. Колосальна стіна води. Поставала, здавалося, на висоту щогл галеонів.

Корал схопила відьмака за плече. Щось говорила— вірніше, намагалася говорити: вітер забивав їй рота.

— …тікати! Ґеральте! Ми мусимо тікати!

Хвиля звалилася на порт. Люди кричали. Під напором мас води на тріски та скіпки розвалився мол, злітали колоди та дошки. Завалився док, зламалися та впали вантажні «журавлі» та пілони підйомників. Човни та баркаси, що стояли біля берега, підлітали вгору, наче дитячі іграшки, наче човники з кори, які вуличні хлопчаки пускають канавами. Халупи та сараї, що стояли поблизу пляжу, просто змило, не залишивши від них і сліду. Хвиля вдерлася в гирло річки, миттю перетворюючи його на диявольський казан. Із залитої Пальміри тікали натовпи людей, більшість бігла до Верхнього Міста, до стражниці. Ці вціліли. Частина дорогою втечі обрала берег річки. Ґеральт бачив, як поглинула їх вода.

— Друга хвиля! — кричав Любисток. — Друга хвиля!

І справді, була друга. А потім третя. Четверта. П’ята. І шоста. Стіни води котилися на рейд та порт.

Хвилі з неймовірною силою вдарили в заякорені кораблі— ті дико сіпалися на ланцюгах, Ґеральт бачив, як із бортів падають люди.

Кораблі, що були розвернуті до вітру носом, уміло йому протистояли. Якийсь час. Втрачали щогли одну за одною. Потім хвилі почали їх накривати. Зникали в піні й виринали, зникали й виринали.

Першим припинив виринати поштовий кліпер «Луна». Просто зник. За мить така сама доля спіткала «Фуксію»: галера розпалася. Нап’ятий якірний ланцюг розірвав корпус «Альке»— кога відразу зникла в безодні. Ніс та форштевень «Альбатроса» відірвало напором, розбитий корабель пішов на дно, як камінь. Якір «Вертіго» обірвався, галеон затанцював на гребенях хвиль, обкрутився та розбився об хвилелом.

«Ахеронтія», «Слава Цінтри», «Пандора Парві» та два невідомі Ґеральтові галеони скинули якорі, і хвилі понесли їх до берега. Ці дії тільки на перший погляд були розпачливо самовбивчі. Капітани мали на вибір або неминучу гибель на якорі, або ризикований маневр із заходом у гирло річки.

Невідомі галеони шансів не мали. Жоден не зумів навіть розвернутися. Обидва розбилися об пірс.

«Слава Цінтри» та «Ахеронтія» також не втримали стерна. Зіткнулися один з одним, зчепилися, хвилі потягнули їх на набережну та розбили на друзки. Рештки понесла вода.

«Пандора Парві» танцювала та стрибала на хвилях, наче дельфін. Але тримала курс, несена прямісінько в гирло Адалатте, що вирувало, наче казан. Ґеральт чув крики людей, що підтримували капітана.

Корал крикнула, указуючи.

Ішла сьома хвиля.

Попередні, що були в рівень зі щоглами, Ґеральт оцінював у якісь п’ять-шість сажнів, тридцять-сорок футів. Те, що зараз ішло з моря, закриваючи собою небо, було вдвічі більшим.

Люди, які втікали з Пальміри, ті, що зібралися біля караульні, почали кричати. Вихор валив їх, кидав на землю, притискав до частоколу.

Хвиля впала на Пальміру. І просто стерла, змила її з поверхні землі. Вода миттєво досягнула палісаду, поглинувши збитих там людей. Маса деревини, яку несла хвиля, звалилася на гострокіл, виламуючи колоди. Караульня завалилася та попливла.

Непогамований водний таран ударив у стіну урвища. Пагорб затрусився так, що Любисток та Мозаїка впали, а Ґеральт ледь втримав рівновагу.

— Ми мусимо тікати! — крикнула Корал, учепившись у балюстраду. — Ґеральте! Тікаймо звідси! Ідуть наступні хвилі.

Хвиля ринула на них, залила. Люди з тераси, ті, що не розбіглися раніше, розбігалися зараз. Тікали з криками— аби вище— на пагорб, у бік королівського палацу. Залишився мало хто. Ґеральт розпізнав між ними Равенгу та Антею Дерріс.

Люди кричали, указуючи руками. Хвилі підмили урвище праворуч від них, під кварталом віл. Перша з віл склалася, наче картковий будиночок, і посунулася схилом просто в кипінь. За першою пішли друга, третя й четверта.

— Місто розпадається! — завив Любисток. — Розлітається!

Литта Нейд підняла руки. Вискандувала закляття. І зникла.

Мозаїка вчепилася в руку Ґеральта. Любисток закричав.

Вода вже була під ними, під терасою. А у воді були люди. Згори подавали їм жердини, багри, кидали канати, витягували. Недалеко від них могутньо збудований чоловік стрибнув у кипінь, уплав кинувся на порятунок жінці, що тонула.

Мозаїка крикнула.

Він побачив шматок даху хатини, що танцював на хвилях. І вчеплених у дах дітей. Трьох дітей. Стягнув зі спини меча.

— Тримай, Любистку!

Скинув куртку. І скочив у воду.

То було непросте плавання, і звичайні вміння плавців були тут ні до чого. Хвилі кидали його вгору та вниз, у боки, об нього стукалися колоди, дошки та меблі, що крутилися у вирі, маси дерева, що напирали звідусіль, загрожували розчавити його в м’язгу. Коли він нарешті доплив та схопився за дах, то був уже сильно побитий. Дах стрибав та крутився на хвилі, наче ґедзь. Діти репетували на різні голоси.

«Троє,— подумав він. — Жодним чином я не зумію підняти усю трійцю».

Відчув плече біля свого плеча.

— Двоє! — Антея Дерріс виплюнула воду, схопила одного з дітей. — Бери двох!

Це не було так уже й просто. Хлопчика він стягнув, затиснув під пахвою. Дівчинка, панікуючи, вчепилася в крокви настільки міцно, що він довго не міг розчепити її хватки. Йому допомогла хвиля, заливши їх та накривши. Притоплена дівчинка відпустила крокви, Ґеральт стиснув її під другою пахвою. А потім усі троє почали тонути. Дітлахи булькали та шарпалися. Ґеральт змагався.

Не знав яким чином, але випірнув. Хвиля кинула його на стіну тераси, позбавляючи дихання. Він не випустив дітей.