Кетрін Стокетт - Прислуга

старого. Тобто, якби ви колись стали частиною цього стародавнього роду.

Дивлюся на нього, від його слів починають бігати мурашки… стали частиною цього стародавнього роду.

— Ви… мені сподобалися, сер, — відповідаю я, переступаючи з ноги на ногу.

— Я не хочу розповідати вам про всі наші проблеми, Євгеніє, але справи йдуть не надто добре. Ми так хвилювалися після всієї цієї плутанини минулого року. З тією, іншою. — Він хитає головою, розглядає склянку в руці. — Стюарт, він просто встав і виїхав зі своєї квартири в Джексоні, перевіз усе до будинку у Віксбурзі.

— Я знаю, що він був дуже… засмучений, — вставляю я, хоча насправді взагалі майже нічого не знаю.

— Був наче мертвий. Дідько, я приїздив до нього, а він просто сидів перед вікном, лускав пекани. Навіть не їв їх, просто знімав шкаралупу й кидав її до сміття. Не розмовляв ні зі мною, ані з мамою… протягом кількох місяців.

Він знічується, цей велетенський кремезний чоловік. І мені водночас хочеться і втекти, і заспокоїти його: він здається таким жалюгідним. Одначе потім він глипає на мене своїми налитими кров’ю очима та продовжує:

— Здається, ще десять хвилин тому я показував йому, як зарядити свою першу гвинтівку, скручувати шию першому голубові. Але після ситуації з цією дівчиною він… змінився. Він ні в чому мені не відкривається. Я просто хочу знати, з моїм сином усе добре?

— Я… гадаю, так. Але, якщо відверто, не… знаю. — Відводжу погляд убік. Десь усередині я починаю розуміти, що не знаю Стюарта. Якщо це аж так його травмувало, що він навіть неспроможний про це зі мною поговорити, тоді навіщо я йому? Просто для різноманітності? Та, що сидітиме поруч і відволікатиме його від думок, які розривають його зсередини?

Я дивлюся на сенатора, намагаюся вигадати щось втішне, щось, що би сказала моя мама. Але натомість лишень мертва тиша.

— Франсін убила би мене, якби довідалась, що я питаю вас про це.

— Сер, усе гаразд, — відповідаю. — Я не маю нічого проти.

Він має втомлений від усього цього вигляд, намагається всміхнутись.

— Дякую, люба. Йдіть до мого сина. Я зараз прийду.

Я тікаю на задній ґанок і стаю біля Стюарта. У небі спалахують блискавиці, страхітливо осяюючи сади, а потім знову все покриває темрява. Наприкінці садової доріжки бовваніє схожа на скелет альтанка. Мені паморочиться в голові від склянки хересу, яку я випила після вечері.

Сенатор виходить, як на диво, тверезий. У свіжій картатій сорочці, саме в такій, що й раніше. Мама із місіс Вітворт на кілька кроків відступають, оглядають якусь рідкісну троянду, що повернула свій бутон до ґанку. Стюарт кладе мені руку на плече. Йому вже начебто краще, а от мені гіршає.

— Можемо ми…? — Я заходжу досередини, і Стюарт прямує за мною. Зупиняюся в коридорі із секретними сходами.

— Стюарте, я багато чого про тебе не знаю, — починаю я.

Він вказує на стіну з фотографіями за моєю спиною, на порожнє місце.

— Ну, ось це все.

— Стюарте, твій батько, він сказав мені… — Я намагаюсь якось це висловити.

Він примружує очі.

— Сказав тобі що?

— Як жахливо це було. Як важко тобі було, — говорю я. — З Патрицією.

— Він нічого не знає. Він не знає, хто це був, ані що це було, ані про…

Він притулюється спиною до стіни й схрещує руки на грудях, і я знову бачу той гнів, глибокий і червоний. Цей гнів охопив його.

— Стюарте. Ти не повинен розповідати про це мені зараз. Але колись нам доведеться про це поговорити. — Я здивована, як упевнено це промовляю, хоча, зазвичай, упевненою не почуваюсь.

Він зазирає глибоко в мої очі, знизує плечима.

— Вона спала з іншим. От.

— З кимось… ти з ним знайомий?

— Ніхто з ним не знайомий. Він був одним із тих п’явок, які вештаються довкола університету, закликають викладачів якось утілювати ті закони інтеграції. Ну, вона й повелась.

— Ти маєш на увазі… він був активістом? Із громадянсь­ких прав?

— От і все. Тепер ти знаєш.

— Він був… чорним? — Я ледь не вдавилася від думки про наслідки, тому що навіть для мене це було би жахливим, ка­тастрофічним.

— Ні, він не чорний. Він покидьок. Якийсь янкі з Нью-Йорка, такий, яких показують по телевізору, з довгим волоссям і значками «за мир».

Я шукала правильне запитання, але ні на чому не могла зосередитись.

— Скітер, а знаєш, що тут найненормальніше? Я міг би це пережити. Я міг її пробачити. Вона просила вибачення, повторювала, що шкодує. Проте я знав, що якби хтось дізнався, ким він був, що невістка сенатора Вітворта спала з клятим активістом янкі, це би його згубило. Згубило його кар’єру. — Він клацнув пальцями.

— Але ж твій батько за столом… Він сказав, що Росс Барнетт не має рації.

— Тобі ж відомо, що це не так. Неважливо, у що він вірить. Важливо те, у що вірить Міссісіпі. Восени цього року він балотується до Сенату США. І, на жаль, я про це знаю.

— То ти розірвав із нею стосунки через батька?

— Ні, я розірвав із нею стосунки, бо вона мене зрадила. — Він дивиться на свої руки, і я бачу, як ганьба поїдає його. — Але я не прийняв її назад… через батька.

— Стюарте, ти… досі кохаєш її? — питаю та намагаюся всміхатись, ніби це несуттєво, просто запитання, хоча відчуваю, що вся моя кров приливає до ніг. Коли запитую про це, то відчуваю, що зараз знепритомнію.

Він трохи з’їжджає візерунчастими золотистими шпалерами. Його голос м’якне.

— Ти б ніколи так не зробила. Не збрехала так. Ані мені, ані будь-кому іншому.

Він поняття не має, скільком людям я брешу. Але це не основне.

— Стюарте, відповідай мені. Ти закоханий?

Він потирає скроні, протирає очі. Думаю, він ховає очі.

— Гадаю, нам треба на певний час розійтися, — шепоче він.

Рефлекторно я подаюсь до нього, проте він задкує.

— Скітер, мені потрібно трохи часу. Трохи власного простору. Мені треба працювати й видобувати нафту… трохи провіт­рити голову.

Я відчуваю, як мій рот роззявляється. На ґанку, чую, мене кличуть батьки. Час іти.

Рушаю за Стюартом до виходу. Вітворти зупиняються у вестибюлі, поки ми, троє Феланів, виходимо. Наче крізь сон я чую, як усі домовляються наступного разу зустрітись у Феланів. Прощаюся, дякую всім і не впізнаю власного голосу. Стюарт махає зі сходів, усміхається мені так, що наші батьки помічають, як дещо змінилось.

Розділ 21

Ми стоїмо в кімнаті для відпочинку, мама, і тато, і я, розглядаємо крізь вікно сріблясту коробку. Вона розміром із двигун вантажівки, із ручками спереду, хромована, блискуча, сяє сучас­ною надією. На ній напис «Феддерс».

— Хто такі «Феддерси»? — цікавиться мати. — Звідки вони?

— Шарлотто, крутни ручку.

— Я не можу. Це занадто вульгарно.

— Господи, мамо, доктор Ніл говорив, що тобі це