Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 44. Свої серед своїх

— Бо я хочу приїхати. Познайомитись із твоїми.

— З мамою? — перепитала я, обережно.

— З Кристиною, — уточнив він і посміхнувся. — Але якщо мама любить каву — я теж не проти.

 

У неділю він приїхав до мене в місто.

Не з тортом. І не з квітами.

Зі словами:

— Я нервуюсь більше, ніж коли захищав диплом.

— І правильно. Бо диплом не задає питань про твої попередні стосунки.

— А Крістіна задає?

— Вона може запитати навіть про дитячі щеплення.

 

Ми прийшли до кафе, де “випадково” вже сиділа Крістіна.

Вона зробила вигляд, що здивована. Але очі сяяли так, ніби вона знала його ще з юності.

— Ооо, ви ж той, хто ледь не збив мою найкращу подругу?

— Вона стрибала як жабка. Я ні в чому не винен.

— Уточнення. Це добре. Юристи люблять такі фрази, — сказала вона й зробила ковток кави. — Я Крістіна. А ти у нас хто?

— Назвемо мене “спокій після бурі”.

— А ти не поганий. Тримайся. Я — твій перший тест.

 

Згодом підійшов Сергій, чоловік Крістіни, і одразу затис йому руку так, ніби оцінював міцність характеру.

— І що, ти з іншого міста? — запитав Сергій.

— Так. Але, здається, тепер мені хочеться тут бути частіше.

— Якщо ти витримаєш Аннет, значить — витримаєш усе.

— Я не хочу витримувати. Я просто хочу бути поряд.

Крістіна кивнула й шепнула мені:

— Він мені подобається. Ти нарешті не з маніяками.

 

Малий, син Крістіни, якого я називала “наш син на двох”, сидів на руках у Сергія.

А потім простяг ручки до “нормального”.

Той взяв його обережно, так, ніби це щось найважливіше на світі.

— І він не плаче.

— Бо ти — нормальний.

— У нього на це нюх?

Ми сміялись. І в якийсь момент я побачила картину збоку:

Я. Крістіна. Сергій. Малий. Він.

Наче “майже родина”.

 

Увечері ми гуляли набережною.

— Це було дуже мило, — сказала я.

— Це було дуже справжньо.

— Думаєш, я занадто… складна?

— Думаю, ти — саме така, яка мені підходить.

Ми зупинились біля кав’ярні. Він тримав мене за руку — просто, легко, ненав’язливо.

— Я не поспішаю. Але я точно знаю: хочеться ще.

— Що саме?

— Сніданків. Розмов. Цього “майже”. Але без “майже”.
 

Коли я зайшла додому, вже стемніло.

Я роззулась, кинула сумку й побачила — на столі щось лежить.

Маленький пакуночок.

Усередині — ключ.

І записка:

“Коли захочеш — приїжджай. Я завжди вдома.”
 

— GPT…

— Ти знову питаєш, чи це воно?

— Ні. Цього разу я точно знаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍