Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

— Я відчуваю тебе, — продовжив він, і його голос став нижчим, інтимнішим. — Навіть зараз. За цими дверима.

Він зробив паузу, і я фізично відчула, як його погляд проникає крізь двері, немов сам він мав здатність бачити крізь перешкоди.

Я довго не наважувалася вийти. Серце все ще калатало в грудях, ніби після бою.

Чому він не схожий на інших? Його друзі — типові аристократи: насмішкуваті, горді, впевнені, що світ належить їм. Але сам Кірен... він ніколи не принижував простолюдинів, не кидав на слуг тих поглядів, від яких хочеться провалитися під землю. Навіть зараз  він розглядав мій амулет, мої записи з повагою. З цікавістю. Не з насмішкою.

Я жодного разу не бачила в нього особистого «помічника», як в інших. Він тримається поруч із ними, але ніби й не з ними. Немов грає роль, яку давно вивчив напам'ять.

Може, тому я й не можу розібратися в ньому? Він занадто точно знає, що саме хоче показати і що приховати.

— Виходь, — м'яко сказав він, але в цій м'якості я почула сталь. — Нам потрібно поговорити.

Повільно, ніби діючи проти власної волі, я відчинила двері комори й вийшла. Кірен стояв усього за кілька кроків, його постава видавала в ньому людину, звиклу до беззаперечної покори — того, хто завжди отримує те, що хоче.

У цей момент я зрозуміла, що завжди відчувала в ньому щось... більше, ніж просто багатий студент бойового факультету. Щось, що він ретельно приховував за маскою безтурботного юнака.

— Навіщо ти уникаєш мене? — запитав він без передмов.

Я схрестила руки на грудях, намагаючись створити хоч якийсь бар'єр між нами.

— Не грай зі мною, Кірене, — слова вирвалися перш, ніж я встигла їх обдумати. — Я знаю, що для таких, як ти, хтось на кшталт мене — просто тимчасова забава.

Його очі небезпечно звузилися:

— Що саме ти маєш на увазі під «такими, як я»?

— Аристократи, — сказала я, дивуючись власній сміливості. — Ви всі однакові. Дівчина на кшталт мене не більше ніж швидкоплинна розвага. Екзотична тваринка, яку можна показати друзям.

По його обличчю пробігла тінь, і на мить я побачила щось схоже на... біль?

— Ти справді так думаєш про мене? — тихо запитав він.

Я не відповіла, але мовчання говорило саме за себе.

— Можливо, на початку все так і було, — визнав він після паузи. — Але потім... після нашої зустрічі в бібліотеці... все змінилося.

Він зробив крок до мене, і мені коштувало великих зусиль не відступити.

— Я шукав тебе всюди, — продовжив він. — Чекав біля аудиторій, годинами сидів у бібліотеці, обідав у їдальні в найнепідходящий час, аби була ймовірність зустріти тебе.

Щось у його тоні, в тому, як він вимовляв ці слова з якоюсь одержимою наполегливістю  змусило мене повірити йому. І це лякало навіть більше, ніж думка про те, що я була для нього просто швидкоплинним захопленням.

— І що змінилося? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.

— Ти, — просто відповів він. — Ти змінилася для мене. Зі звичайної студентки перетворилася на... Рейн. На людину, з якою я вперше за довгий час міг просто розмовляти. Яка бачила в мені не походження, не становище, а...

Він обірвав себе, немов сказав занадто багато.

Кірен відвернувся, і я побачила, як напружилися його плечі.

— Не має значення, хто я, — нарешті сказав він. — Важливо те, що я відчуваю до тебе. І коли ти раптово зникла з мого життя, я...

Він замовк, підбираючи слова, і його руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Я зрозумів, що не можу просто відпустити тебе, — закінчив він тихо.

У цих словах було щось, що одночасно зігрівало й лякало. Щось, від чого ставало важко дихати.

— Як ти зрозумів про маячок? — запитала я, змінюючи тему.

Кірен усміхнувся, але в його усмішці не було глузування — швидше самоіронія.

— Вчишся відчувати, коли на тебе накладають заклинання, якщо твої однокурсники постійно намагаються перевірити на тобі нові бойові чари, — сказав він. — Я відчув легке поколювання, коли ти торкнулася моєї руки того дня. Спочатку не надав значення.

Він провів рукою по волоссю. Жест, який я помітила в нього раніше, коли він нервував.

— А потім... — він зробив паузу, — я помітив, що щоразу, коли приходжу туди, де ти маєш бути  за розкладом або словами твоїх однокурсників, тебе там уже немає. Немов ти відчуваєш моє наближення.

— І ти просто... здогадався? — недовірливо запитала я.

— Я попросив допомоги, — неохоче зізнався він, і в його очах майнуло щось схоже на збентеження. — У професора Лідії.

Я ахнула. Професор Лідія була однією з найвимогливіших викладачів на факультеті артефакторики. Вона читала в нас лекції з матеріалознавства.

— Ти... що?

— Сказав їй, що підозрюю, ніби на мене накладено пошуковий маячок, — пояснив він. — І що хотів би навчитися визначати такі речі. Вона показала мені кілька простих технік для виявлення зовнішніх плетінь.

— І не запитала, хто б міг це зробити? — з сумнівом уточнила я.

Куточок його рота здригнувся в напівусмішці.

— Запитала. Я сказав, що це може бути пов'язано з моєю родиною. Вона... не стала заглиблюватися.

Це пояснювало багато що. На факультеті ходили чутки, що рід Кірена має якісь темні таємниці, про які не прийнято говорити вголос.

— А як ти знайшов мене сьогодні? — запитала я. — Якщо ти відчув маячок, то мав знати, що я відстежую твоє переміщення, а не навпаки.

— Елементарно, — відповів він з легкою усмішкою. — Я просто вивчив твій розклад і розпитав кількох студентів. Хтось бачив, як ти йшла в бік майстерень. Далі було нескладно.

Він помовчав, а потім додав тихіше:

— І потім, я вже деякий час спостерігав за тобою. Навіть до того, як ти наклала маячок. Я... запам'ятовував твої звички.

У його голосі було щось таке, від чого по моїй шкірі пробігли мурашки. Суміш одержимості та ніжності, яка одночасно лякала й зачаровувала.

— Що ти хочеш від мене, Кірене? — прямо запитала я.

Він довго дивився на мене, і в його погляді я бачила внутрішню боротьбу.