Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

надзвичайно здивованих лестригонів попадали на боки, наче кості доміно, і розсипались у пил.

Скелет застрибав по всій галявині, розтоптуючи залишки чудовиськ, щойно ті намагалися відродитись. Переконавшись, що вони не повернуться, Сірко виструнчився, хутко віддав честь Френкові й занурився під землю.

Персі витріщився на Френка.

— Як...

— Нема лестригонів. — Елла пирхнула вниз і приземлилась поряд із ними. — Шість мінус шість дорівнює нуль. Списи чудові для віднімання. Еге.

Хейзел подивилась на Френка такими очима, наче той щойно сам перетворився на живого скелета. Серце хлопця розривалось, але він розумів її почуття. Діти Марса здатні лише на насильство. Зрозуміло тепер, чому їхній символ — кривавий спис. Чому б Хейзел не бути наляканою? 

Френк люто подивився на зламаний наконечник списа. Він був би радий мати будь-якого батька, тільки не Марса.

— Ходімо, — промовив він. — Моя бабуся в небезпеці.

XXXIV Френк

Вони зупинились біля ґанку Як і боявся Френк, у лісі багровіли інші вогнища. Вони повністю оточили маєток, але сам будинок здавався неушкодженим.

Бабусині повітряні дзвіночки бриньчали на вечірньому вітерці. Плетені крісла були звернуті до дороги, але стояли порожніми. Крізь вікна нижнього поверху пробивалося світло, але Френк вирішив не дзвонити у дзвінок — він не знав, наскільки зараз пізно, чи спить бабуся, чи вона взагалі вдома. Він перевірив кам'яного слона в кутку — крихітну копію того, якого вони бачили в Портленді. Запасний ключ, як завжди, був захований під його ногою.

Перед дверима Френк завагався.

— Щось не так?— запитав Персі.

Френк пригадав ранок, коли відчинив ці двері військовому офіцеру, який потім розповів йому про маму. Пригадав, як ішов цими сходам на похорон, уперше тримаючи скіпку у кишені куртки. І як стояв тут, дивлячись на вовків, які виходили з лісу, — підлеглих Лупи, які приведуть його у Табір Юпітера. Здавалось, це було так давно, але насправді минуло лише шість тижнів.

Він знову вдома. Чи обійме його бабуся? Чи скаже: «Френку, дякувати богам, ти повернувся! Мене оточили чудовиська!»

Швидше за все вона посварить його або взагалі прийме їх за зломщиків і прожене геть пательнею.

— Френку? — покликала Хейзел.

— Елла нервується, — пробурмотіла Елла з перил. — Слон... слон дивиться на Еллу.

— Усе буде добре. — Рука Френка так тремтіла, що він ледве вставив ключ у замок. — Просто тримайтесь разом.

Усередині стояв затхлий сморід цвілі. Зазвичай, повітря в будинку переповнював аромат жасмину, але зараз усі підставки для фіміаму стояли порожніми.

Друзі оглянули вітальню, їдальню і кухню. У раковині купою валялись брудні тарілки, що було підозрілим — бабусина прислуга мала приходити щодня. «Хіба що її налякали велетні або з’їли на обід, — подумав Френк. — Елла сказала, що лестригони — канібали».

Він відштовхнув цю думку. Чудовиська не звертають уваги на звичайних смертних. Принаймні раніше не звертали.

У вітальні статуетки будд і лаоських безсмертних посміхались до них, наче скажені клоуни. Френк пригадав Іриду, веселкову богиню, яка захоплювалась буддизмом і даосизмом. Один візит у цей старий моторошний будинок швидко зцілив би її від такого хобі.

Бабусині порцелянові вази вкрилися павутинням. І знову це було підозрілим. Вона завжди домагалась, аби її колекцію регулярно чистили. Дивлячись на порцеляну, Френк відчув укол провини за те, що знищив стільки посуду в день похорон. Тепер це здавалось йому таким безглуздям — сердитися на бабусю, коли для цього є стільки більш підхожих кандидатур: Юнона, Гея, велетні, його татко Марс. Особливо Марс.

Камін був темним і холодним.

Хейзел стиснула себе в обіймах, наче хотіла завадити скіпці стрибнути у камін.

— Це...

— Еге, — відповів Френк. — Це він.

— Хто він? — поцікавився Персі.

На обличчі Хейзел зобразилось співчуття, але від цього Френкові стало тільки гірше. Хлопець пригадав, з яким жахом, з якою відразою вона дивилась на нього, коли він викликав. Сірка.

— Камін, — відповів він Персі, що було до безглуздя очевидним. — Ходімо. Перевіримо нагорі.

Сходи заскрипіли під їхніми ногами. Стара кімната Френка не змінилась. Жодну з його речей не чіпали — запасний лук і сагайдак (треба не забути захопити їх потім), нагороди з конкурсів з правопису (еге ж, він напевно єдиний напівбог у світі, який не має дислексії й перемагав на мовних змаганнях, наче і без цього він був недостатньо посміховиськом), світлини мами: у бронекуртці й шоломі на військовому джипі у Кандагарі[45]; у футбольній формі в сезон, коли тренувала Френкову команду; у мундирі, коли приходила до його школи на день професій.

— Твоя мати? — тихо запитала Хейзел. — Вона дуже вродлива.

Френк не міг відповісти. Йому було трохи соромно — шістнадцятирічний хлопець із купою світлин своєї мами.

Хіба не безнадійне посміховисько? Та здебільшого йому було сумно. Минуло шість тижнів відтоді, Коли він був тут востаннє. У якомусь сенсі минула ціла вічність. Але варто було побачити усміхнене мамине обличчя на тих світлинах, і біль втрати знову ожив як уперше.

Вони перевірили інші кімнати. Дві середні виявились порожніми. Під останніми дверима мерехтіло слабке світло — бабусина кімната.

Френк тихо постукав. Ніхто не відповів. Він штовхнув двері. Бабуся лежала в ліжку, змарніла і крихка. Сиве волосся повивало обличчя, наче вінець василіска. На тумбочці самотньо горіла свічка. Біля ліжка сидів здоровань у бежевій військовій формі Канадських збройних сил. Попри морок він був у темних окулярах, за якими палало криваво-червоне світло.

— Марсе, — промовив Френк.

Бог байдуже глянув на нього.

— Привіт, малий! Заходь. Скажи друзям, щоб пішли погуляли.

— Френку? — прошепотіла Хейзел. — Що означає Марс? Твоя бабуся... з нею все гаразд?

Френк глянув на друзів.

— Ви його не бачите?

— Бачимо кого? — Персі стиснув свій меч. — Марс? Де?

Бог війни посміхнувся.

— Ні, вони мене не бачать. Подумав, що це буде слушно. Розмова віч-на-віч — батько із сином, розумієш, еге ж?

Френк стиснув кулаки. Він полічив до десяти, перш опанував себе і зміг заговорити.

— Друзі, це... це пусте. Слухайте, чому б вам не відпочити в середніх