Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

бабусине обличчя, коли він з’явиться на порозі з двома важкоозброєними приятелями і гарпією. Усе змінилось після маминого похорону, після того ранку, коли вовки забрали його в подорож на південь. Тоді він розлютився, що мусить залишити дім. Тепер не уявляв, як повернеться.

І все ж, він та його друзі були виснаженими. Вони в дорозі вже понад два дні без належної їжі та сну. Бабуся може дати їм необхідні припаси. І, можливо, відповість на деякі його запитання — зростаючі підозри щодо родинного дару.

— Варто спробувати, — вирішив Френк. — Уперед до бабусі.

* * *

Френк настільки поринув у думки, що ледве не потрапив у табір огрів. На щастя, Персі вчасно зупинив його.

Хлопці присіли навпочіпки за зваленим деревом, поруч із Хейзел і Еллою, та оглядали галявину.

— Погано, — пробурмотіла Елла. — Це погано для гарпій.

Уже зовсім стемніло. Навколо яскравого вогнища сиділа шістка кошлатих людиноподібних істот. Зростом вони, мабуть, сягали не менше восьми футів — крихітні порівняно з Поліботом чи навіть циклопами, яких друзі бачили в Каліфорнії, але від цього не менш жахливі. На них були лише строкаті шорти. Багряного кольору шкіру вкривали татуювання у вигляді драконів, сердець і жінок у металевих купальниках. Над вогнем на рожні висіла туша, можливо, кнура, і огри відривали від неї шматки м’яса пазуристими пальцями, сміялись і розмовляли, оголюючи гострі ікла. Поруч з ограми лежали сітчасті торби, набиті бронзовими кулями, схожими на гарматні ядра. Кулі певно були гарячими, тому що на прохолодному вечірньому повітрі від них здіймалася пара.

За дві сотні ярдів за галявиною просочувались крізь гілки дерев вогні маєтку Чжанів. «Так близько, — подумав Френк. — Може, нам удасться пройти непоміченими повз чудовиськ?» Але поглянувши праворуч та ліворуч, він побачив інші вогнища, наче огри оточили маєток. Френк учепився пальцями в деревну кору — його бабуся може бути одна вдома, у пастці.

— Що це за типи? — прошепотів він.

— Канадці, — відповів Персі.

Френк нахилився до нього.

— Перепрошую?

— О, без образ, — промовив Персі. — Так їх називала Аннабет, коли ми бились із ними минулого разу. Вона говорила, що вони мешкають на півночі, у Канаді.

— Ну, що ж, — буркнув Френк, — ми. у Канаді. Я канадець. Але я ще ніколи не бачив цих істот.

Елла вищипнула перо зі свого крила і крутила його в руках.

— Лестригони, — промовила вона. — Канібали. Північні велетні. Легендарна снігова людина. Еге, еге. Вони не птахи. Не птахи Північної Америки.

— Так їх називають, — погодився Персі. — Лестри-е-е, ну, те що сказала Елла.

Френк вгледівся у типів на галявині.

— Їх можна прийняти за біґфутів[44]. Може, звідси й пішла легенда. А ти розумна, Елло!

— Елла розумна, — погодилась вона. І сором’язливо протягнула Френку своє перо.

— О... дякую. — Він сунув перо в кишеню, а потім помітив на собі лютий погляд Хейзел.

— Що? — запитав він.

— Нічого. — Вона повернулась до Персі. — Отже, твої спогади повертаються? Ти пам’ятаєш, як переміг цих типів?

— Приблизно, — відповів Персі. — Усе досі розпливчасте. Гадаю, нам допомогли. Ми вбили їх небесною бронзою, але це було до... ну, ви зрозуміли.

— До того як Смерть полонили, — промовила Хейзел. — Отже, тепер вони, ймовірно, зовсім невмирущі.

Персі кивнув.

— Он ті гарматні ядра... це не на добро. Здається, це ми використали їх проти огрів. Вони спалахують і вибухають.

Френкова рука потягнулась до кишені куртки: А потім він пригадав, що його скіпка у Хейзел.

— Якщо ми щось підірвемо, — сказав він, — сюди злетяться огри з інших біваків. Я гадаю, вони оточили дім, а отже, у лісі їх приблизно п’ятдесят-шістдесят.

— Отже, це засідка. — Хейзел занепокоєно подивилась на Френка. — Твоя бабуся! Ми повинні їй допомогти.

Клубок підступив до Френкового горла. Лише хвилину тому він нізащо б не повірив, що його бабусі може знадобитись порятунок, але тепер у голові вже починав складатися план бойових дій — так само як це було у таборі під час останніх воєнних ігор.

— Треба здійняти сум’яття, — вирішив він. — Якщо заманимо цю ватагу до лісу, зможемо прокрастися, не привертаючи уваги решти.

— Шкода, що тут немає Аріона, — промовила Хейзел. — Я могла би змусити огрів погнатись за собою.

Френк витяг спис з-за плечей.

— Я придумав дещо інше.

Йому не хотілось цього робити. Думка про виклик Сірка лякала його навіть більше, ніж кінь Хейзел. Але він не бачив іншого виходу.

— Френку, не смій туди йти! — випалила Хейзел. — Це самогубство.

— Я і не збирався. У мене є приятель. Тільки... не кричіть, гаразд?

Він встромив спис у землю, і вістря відламалось.

— Ой, — промовила Елла. — Нема вістря. Нема, нема.

Земля затремтіла. На поверхню вилізла кістяна рука. Руки Персі зашарили в пошуках меча, а Хейзел видала такий звук, як кошеня, у якого в горлі застряг жмут шерсті. Елла зникла і з’явилась вже на верхівці сусіднього дерева.

— Усе гаразд, — пообіцяв Френк. — Він під моєю владою!

Сірко видерся з-під землі. На ньому не було жодних слідів минулої сутички з василісками. Він стояв, наче новенький, у камуфляжній формі й військових чоботах. Напівпрозора сіра плоть вкривала кістки, як сяюче желе. Він звернув примарні очі до Френка, чекаючи на розпорядження.

— Френку, це спарт, — промовив Персі. — Кістяний воїн. Вони лихі. Убивці. Вони...

— Знаю, — гірко промовив Френк. — Але це Марсів подарунок. Зараз це все, що я маю. Гаразд, Сірко. Твоє завдання: напасти на огрів. Заманити їх на захід, викликавши диверсію, щоб ми...

На жаль, Сірко знецікавився після слова «огри». Можливо, розумів тільки прості речення. Він кинувся до вогнища чудовиськ. 

— Стривай! — промовив Френк, але було запізно.

Сірко витяг два власні ребра з-під майки і зашугав навколо вогнища, встромляючи свою зброю у спини огрів з такою сліпучою швидкістю, що бідолахи не встигали навіть скрикнути. Шість