Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

стало помітно купальник. Це так зворушливо й має наді мною магічну силу: відчуваю нагальну потребу підійти до неї, доторкнутися та, якщо би ніхто не дивився, навіть куснути. Та з іншого боку, не хочу, щоб ця мить минула. І раптом помічаю Гомеса, котрий стоїть у відділенні «Детективи» та дивиться на Клер такими очима, що повністю віддзеркалюють мої власні почуття, і я розумію…

Цієї ж миті Клер підіймає голову:

– Генрі, дивися: Помпеї.

Протягує мені книжечку з художніми листівками, щось у її голосі промовляє: «Бачиш, я обрала тебе». Підходжу до неї, обіймаю за плечі, поправляю бретельку. Обертаюсь до Гомеса: той відвернувся й уважно розглядає твори Агати Крісті.

Неділя, 15 січня 1995 року (Клер двадцять три, Генрі тридцять один)

Клер: Мию посуд, Генрі нарізає кубиками зелений перець. Цього раннього недільного вечора сонце вже заходить, являючи рожеву заграву на січневий сніг, що лежить у нашому дворі. Ми готуємо чилі, наспівуючи «Жовтий підводний човен»:

Там, у місті, де я народився,

Жив собі один моряк…

На плиті шкварчить цибуля на пательні. Співаючи рядок: «А наші друзі всі на палубі», раптом чую лише свій голос. Обертаюся та бачу, що одяг Генрі скинутий на купу, а ніж лежить на підлозі. Половинка перцю легенько похитується на кухонній дошці.

Вимикаю газ і накриваю цибулю. Сідаю біля цього одягу та підбираю його – він усе ще зберігає тепло тіла Генрі.

Ось так і сиджу, тримаючи його в руках, поки це вбрання не вивітрило тепло Генрі. Потім встаю й рушаю до нашої спальні, акуратно складаю одяг та кладу його на ліжко. Продовжую готувати вечерю, стараюсь, як лише можу. Вечеряю наодинці, очікуючи та роздумуючи.

П’ятниця, 3 лютого 1995 року (Клер двадцять три, Генрі тридцять один і тридцять дев’ять)

Клер: Гомес, Шаріс, Генрі та я сидимо за нашим обіднім столом та граємо «Запудрювач мізків сучасного капіталіста». Цю гру придумали Шаріс із Гомесом. Граємо її на полі від «Монополії». Тут потрібно відповідати на запитання, отримувати бали, збирати гроші та заробляти на інших. Зараз черга Гомеса. Він кидає кубик, йому випадає «шістка», і він стає на «Благодійний фонд». Витягує картку зі стосу запитань.

– Добре. Від якого сучасного технологічного винаходу ви би відмовилися на благо суспільства?

– Телебачення, – висловлюю свою думку.

– Кондиціонер для білизни, – вставляє Шаріс.

– Детектори руху! – ледь не з піною біля рота вигукує Генрі.

– А я думаю – порох.

– Важко назвати його сучасним винаходом, – заперечую.

– Добре. Конвеєрна лінія збірки.

– Двох відповідей не можна, – виправляє Генрі.

– Мені можна. Що за бездарна відповідь: «детектори руху»?

– Я вже досхочу наївся тими детекторами у книгосховищах Ньюбері. Цього тижня мене вже двічі закидало у книгосховище після робочого дня. А як тільки-но потраплю туди, охоронець тут як тут, перевіряє, що там. Це просто бісить!

– Не думаю, що відсутність детекторів руху надто вплине на пролетаріат. Ми з Клер отримуємо по десять балів за правильну відповідь, Шаріс – п’ять балів за креативність, а Генрі повинен повернутись на три ходи назад за те, що ставить особисті потреби вище громадських.

– Це ж мене відкидає на «Старт». Гей, банкіре, віддай мені мої двісті баксів.

Шаріс віддає йому гроші.

– Як шкода, – бідкається Гомес, а я всміхаюсь йому.

Тепер моя черга. У мене випадає «чотири».

– Автосалон «Парк-плейс». Купую.

Для того щоб купити хоч щось, я повинна дати правильну відповідь на запитання. Генрі тягне картку з купки «Шанс».

– З ким би ти хотіла повечеряти і чому: Адамом Смітом, Карлом Марксом, Розою Люксембурґ, Аланом Ґрінспеном?

– З Розою.

– Чому?

– Найцікавіша смерть.

Генрі, Шаріс та Гомес радяться між собою та погоджуються, що я можу купити автосалон. Даю Шаріс гроші, і вона передає мені картку автосалону. А зараз Генрі кидає кубика та потрапляє на «Податок на прибуток», у якого свої окремі спеціальні карточки. Ми всі напружуємося та насторожуємося. Він читає завдання.

– Великий прорив.

– Чорт.

Усі передаємо Шаріс картки на нашу нерухомість, і вона кладе їх, разом зі своїми надбаннями, до «Банківської власності».

– Ой, щось забагато за один лише автосалон.

– Вибач. – Генрі перескакує своєю фішкою половину поля та спиняється на «Сейнт-Джеймс». – Купую.

– Мій бідний «Сейнт-Джеймс», – квокче Шаріс.

Витягую картку з купки «Вільне паркування».

– Який сьогодні обмінний курс японської єни до долара?

– Жодного уявлення. А звідки таке запитання?

– Від мене, – посміхається Шаріс.

– А яка правильна відповідь?

– 99,8 єн за один долар.

– Добре. Не буде «Сейнт-Джеймса». Твоя черга.

Генрі передає кубик Шаріс. Вона викидає «чотири», та йде до «В’язниці». Витягає картку зі своїм злочином: несанкціоновані операції біржових посередників із використання конфіденційної інформації. Сміємося.

– Це, швидше, про вас, друзі, – зауважує Гомес.

Ми з Генрі скромно посміхаємося: днями ж бо зірвали куш на фондовій біржі. Щоби вийти з «В’язниці», Шаріс потрібно відповісти на три запитання. Гомес витягує картку з купки «Шанс».

– Перше запитання: назви двох відомих художників, з якими Троцький спілкувався у Мексиці.

– Дієґо Рівера та Фріда Кало.

– Добре. Друге запитання: скільки «Найк» платить своїм в’єтнамським працівникам за день, щоби вони виготовляли страшенно дорогі кросівки?

– О, Боже… Не знаю… три долари? Десять центів?

– Твоя відповідь?

З кухні долинуло якесь страшне бабахання. Зіскакуємо зі своїх місць, однак Генрі так настійливо наказує нам сидіти, що ми скоряємось. А сам він біжить до кухні. Шаріс із Гомесом заціпеніло дивляться на мене. Хитаю головою:

– Не знаю.

Утім, я знаю. Чую приглушений шум голосів та стогін. Шаріс з Гомесом завмерли, вслуховуючись. Встаю і тихо йду до Генрі.

Він на підлозі, стоїть на колінах і прикладає кухонний рушничок до голови голого чоловіка, що лежить на лінолеумі. Це, звичайно, Генрі. Дерев’яна шафка з посудом лежить на підлозі, склянки побилися, а всі тарілки порозліталися та розбились ущент. Генрі лежить посередині цього всього безладу, на ньому купа друзок, юшить кров. Обидва Генрі дивляться на мене, один – жалібно, інший – настійливо. Стаю на коліна навпроти Генрі, схиляюся над іншим Генрі.

– Звідки йде кров? – шепочу.

– Думаю, з голови, – шепоче у відповідь Генрі.

– Викличмо «швидку», – пропоную, збираючи скалки з його грудей.

Він заплющує очі й промовляє:

– Не треба.

Відкидаю цю ідею.

– Туди мене через коліно! – з дверей лунає Гомесів голос.

За ним навшпиньки стоїть Шаріс, намагаючись щось побачити через його плече.

– Ого! – шоковано вигукує вона, прошмигуючи повз Гомеса.

Генрі накидає рушник на геніталії свого двійника.

– О, Генрі, за це не хвилюйся! Мені позували стоп’ятсот моделей…

– Хочу хоч щось зберегти в таємниці, – гаркає