Петро Петрович Толочко - Київська Русь

великокнязівського столу. При цьому одна боярська партія орієнтувалася на князів із династії чернігівських Ольговичів, інша — обстоювала право на Київ представників Мономахового роду. Результатом цього суперництва, про що вже йшлося, стала система дуумвірату — одночасового “сидіння” на київському столі князів із двох найсильніших князівських династій.

Відомі випадки, коли віче було звичайною змовою якогось боярського (рідше купецького) угруповання, спрямованою проти князя або його оточення. У 1170 р. “начаша новгородьци вече деяти в тайне по дворам”[432]. Довідавшись про ці таємні віча, новгородський князь Святослав Ростиславич покинув Новгород, не чекаючи, поки рішення новгородського боярства про його небажаність буде прийняте на широкому вічі.

Подібна ситуація була в Києві в 1146 р. Рішення про усунення Ігоря Ольговича і заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем було прийнято боярською партією таємно від князя і його адміністрації.

Ці та інші факти діяльності віча переконують у тому, що цей інститут, який сягає своїм корінням ще в додержавний період, ніколи не був органом народовладдя або широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належали верхам суспільства. За сильного князя цей вузькостановий орган був слухняним придатком верховної влади, при слабкому — залежність могла бути і зворотною. Іншими словами, на Русі в X — XIII ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко і вступаючи у суперництво, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь).

Народні рухи

Основним джерелом відомостей про народні рухи на Русі X — XIII ст. є літописи. Чекати від них повного і адекватного висвітлення соціальних конфліктів, зважаючи на залежність їх укладачів від князівської влади, не доводиться. Висловлювати симпатії до народних виступів на сторінках хронік було, очевидно, небезпечно. І якщо в таких умовах відомості про них, хай навіть у дещо завуальованій формі, все ж потрапляли до літописів, то це означає, що народні рухи були невід’ємною рисою давньоруського суспільного життя.

Перший значний соціальний конфлікт виник у 945 р., коли князь Ігор, порушивши встановлені норми полюддя, зажадав від Древлянської землі додаткової данини. Древляни на чолі зі своїм князем Малом повстали, дружину Ігоря розгромили, а його самого стратили. Однозначна оцінка древлянського повстання — як класового антифеодального протесту (з чим доводиться зустрічатися в літературі), неприйнятна. Тут більшою мірою виявилися суперечності між центральною владою Києва і древлянськими князями, які не бажали їй коритися.

Причиною народних рухів 10 — 20-х років XI ст. було загострення внутріполітичної ситуації, участь у вирішенні міжкнязівських чвар найманців — варягів, польських дружин. У 1015 р. вибухнуло повстання проти варягів у Новгороді; у 1018 р. значні заворушення мали місце на півдні Русі, їх причиною були пограбування і насильство розквартированих на “покорм” по містах і селах Київщини союзних Святополку поляків.

Народні рухи іноді очолювали язичницькі жерці, які намагалися скористатися невдоволенням бідноти для захисту старої ідеології. У 1024 р. у Ростово-Суздальській землі почався голод. Заохочувані волхвами, які вважали, що всі нещастя прийшли на їхню землю разом з християнством, селяни заходились грабувати і вбивати общинну знать — “стару чадь”. Основну силу повстання, очевидно, становили ізгої, які розорилися і вийшли із общини, втративши основне джерело існування — землю. Ярослав Мудрий жорстоко придушив цей рух; частину його учасників було страчено, частину — ув’язнено.

Звільнення князя Всеслава із ув’язнення у 1068 р. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Велике заворушення київських низів відбулося в 1068 — 1069 рр. Повстання проти Ізяслава Ярославича і його прибічників набрало такого розмаху, що князь був змушений залишити Київ і тікати до Польщі. “Двор княж” кияни пограбували. Повернувшись до Києва наступного року з допомогою польського короля Болеслава, Ізяслав розправився з учасниками повстання. Він наказав перенести торг з Подолу на гору, тобто в межі князівської частини міста. Такою акцією переслідувалася мета поставити під контроль уряду одне з найважливіших зосереджень суспільного життя Києва і зменшити вплив купецтва на “чорних” людей.

Із Києва повстання перекинулося на села, де воно набрало ще більшого розмаху. Населення Київської землі рішуче розправлялось з ляхами, розквартированими в околишніх селах на покорм, і змусило Болеслава терміново повернутися до Польщі.

Значні народні хвилювання відбулися в 1070 — 1071 рр. у Ростовській землі. Очолили їх, як і в 1024 р., волхви. Подолавши шлях від Ярослава до Білоозера і зібравши довколо себе близько 300 чоловік, служителі язичницьких культів звинуватили “лучших жен” у тому, що вони узурпували в своїх руках значні продовольчі припаси — “яко си жито держать, а си медъ, а си рыбы, а си скору”[433]. Повстання було придушено боярином Яном Вишатичем. Як вважають дослідники, в результаті повстання відбувся перерозподіл продовольчих запасів, що знаходились у руках багатих.

Одночасно із заворушеннями у Києві і Ростові вони відбулися і в Новгороді. Бунт очолив один із волхвів, який агітував населення виступити проти християнської віри. Розмах цього руху був великий. Літопис повідомляє, що волхв підбурював людей на розправу з єпископом. У цьому конфлікті князь і дружина взяли сторону єпископа, а просте населення —волхва. “И роздѣлишася надвоє: князь бо Глѣбъ и дружина его идоша и сташа у епископа, а людье всей идоша за волхва. И бысть мятежь великъ межи ими”[434].

Розправа князя Мстислава над повсталими киянами у 1069 р. Мініатюра Радзивіллівського літопису

У 1113 р. в Києві спалахнуло нове повстання. Приводом стала смерть князя Святополка Ізяславича, який проводив політику розширення прав київських купців і лихварів, чим були незадоволені і демократичні низи, і феодальні верхи Києва, які не бажали поступатися своїм давнім керівним становищем у державі.

Основне невдоволення було спрямоване проти князівської адміністрації, яку очолював воєвода Путята, а також проти купців і лихварів. Поширення народного заворушення викликало занепокоєння великих феодалів, які покладали свої надії на Володимира Мономаха: “Да вшед, установить крамолу сущую в людьях”. Мономах виправдав сподівання знаті і замирив київські низи.

У 30-ті роки XII ст. загострилися соціальні суперечності у Новгороді. Приводом стало заміщення новгородського княжого стола Всеволодом Мстиславичем. У 1132 р. бояри скористались невдоволенням низів і прогнали князя із Новгорода. Прибічникам Всеволода через деякий час вдалося придушити повстання, проте вже в 1136 р. розпочалося нове, спрямоване проти князя і його адміністрації. Бояри схопили Всеволода з жінкою і дітьми і посадили під арешт. Серед пред’явлених звинувачень було і те, що він “не блюдеть смерд”.

Особливою соціальною активністю характеризувалась ситуація 1146 — 1147