Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Зараз, стоячи перед друзями, майже лисий Наст дістав маски привидів, що повинні були кріпитись на звичайні різнокольорові гумочки.

– Та ну, що за цирк! – почав нити Цвіркун.

– Візитівка, – спокійно відповів йому Наст, вже стоячи в балаклаві і вдягнувши цю маску черепу поверх.

– А хоча стривай… непогано виглядає, – оцінюючи, покивав Денис і теж натягнув обличчя привида.

Наст повернувся до Рудого, що досі сидів з блідим обличчям, спираючись на червону стіну. Дратівні радянські пісні не припиняли волати з вікна над його головою.

– Рудий, час прийшов, – протягнув йому Наст величезний червоний циліндр динаміту, від якого розносився солодкуватий запах, що нагадував мигдаль. Він вигляду динаміту Дані, здавалось, стало ще гірше.

– Хммм, – почав скиглити він, дивлячись на все це. – Може, в кіно краще сходимо?

– Хм, – посміхнувся Наст. – Потім, брате. Будь ласка. Заради мого батька, – досі тримав простягнуту руку з шашкою Наст. Після слів про батька Рудий впевнено похитав головою, дивлячись у простір:

– Так, брате, ТАК! – підбадьорився Рудий і Сава аж заплескав від підняття бойового духу, неначе вони були на грі.

– Тихо, пацани! – зашепотів Наст. – Ми не на футболі вже!

Рудий, повністю екіпірований маскою та балаклавою, взяв динаміт, скотч та дистанційну запальничку. Він не гаяв часу, навпочіпки виліз з-за кута будинку і рушив до своєї цілі, червоної «Рено», що стояла далі від усіх. Тихенько оминаючи автівки, немов піщана змійка він прослизав між ними. Наст заворожено дивився за діями Рудого, немов це була та сама магія його рухів з м’ячем на футбольному полі, коли всі тамували подих. Даня дістався автомобіля Дениса Попова і одразу пірнув під нього. Хвилину побувши під ним, він виліз і так само швидко, навприсідки, повернувся до хлопців.

– Є! – емоційно видав малий хлопець з обличчям черепу, радісно киваючи головою.

– ТАК! – затряс кулаком Цвірк і Наст не зміг втамувати емоцій.

– Кращій! – обійняв він друга на радощах.

– Та, дивись, обережно! – гукнув на нього Захар. В руці Наста був маленький пульт, якого він забрав у Захара. Однак більше це не була звичайна чорна кнопка, це була кнопка вироку.

Залишилось тільки спостерігати. Сава вартував біля входу і чекав сигналу, коли йому починати не впускати людей, хоча, насправді, поки що лишень одна бабуся у червоній хустині пройшла тихенько у двір, човгаючи з палицею, і зайшла у той самий під’їзд, де жив Денис Попов.

«Бум» – двері під’їзду видали гучний звук удару. Засмалені травневим сонцем четверо хлопців у чорних балаклавах підірвались і ринулися до кута будинку, за яким відкривався краєвид на весь двір. Тривога опинилась хибною – бабуся у червоній хустці знов з’явилася в полі зору друзів. Її обличчя складно було побачити через відстань, але те, що вона поклала в сумку дещо схоже на жовтий конверт, в якому зазвичай носили гроші, було видно добре. Наст подивився на Саву, що стояв у 50 метрах і покрутив головою у сторони, підіймаючи перехрещені руки – «поки що не починаємо». Старенька пройшла повз Саву, який досі не одягнув маску, щоб не привертати уваги. Вона подивилась в обличчя хлопцю, а той в її. Наст слідкував за нею, немов підозрюючи кожного, хто заходив в цей під’їзд. «А раптом це вона – Денис Попов?» – доходили думки навіть до такого у гіперзбудженому мозку Наста. «Бум» – більш гучно грюкнули двері під’їзду знов і зараз дихання перехопило у всіх остаточно. Денис Попов вів свого собаку Ігрека на ціпку до своєї машини. Його обличчя виражало велику зухвалість, а хода була наче він власник всього, що є навкруги.

– Р‑ргав, р-ргав! – злісно гавкав пітбуль Дениса Попова на його автівку.

– Ах ти сука тупая! Падаль! Хватіт уже лаять, животноє! – волав він на свого собаку, а той відповідав:

– Рр-гав, гав, р-р-ргав!

– Насте! Насте! Насте! Давай! – почав збуджено Цвіркун, підбиваючи пальцями легенько Наста по плечу, коли кат українського народу сів у авто.

– Не зараз, – відповів Наст та підійняв Саві у гору великого пальця.

Чорні пусті очі скелета-­привида дивилися на двір і бачили те, чого не помітив ніхто раніше. При виїзді з двору дорогу освітлювали дорожні стовпи, з ліхтарями нагорі. Тільки зараз Наст звернув увагу, що лишень на другому була камера, на якій світилася червона крапка – отже, як припустив Яковенко – камера працювала. За планом, тільки-но Попов сяде в авто, Наст повинен був натиснути на кнопку, але плани змінилися.

Хлопець у разі невдачі з пристроєм або чимось вигадав план Б, за яким Сава зупинить авто, у разі якщо воно не вибухне, і почне казати про воду під асфальтом до того моменту, доки Наст не вибіжить з боку і не зробить серію пострілів у лису макітру. Про план Б знали тільки Сава і Наст, інші хлопці не погодилися б стояти без діла, але ризикувати ними Наст не міг, як і не міг приховати чи притаїти якісь наміри від найліпшого друга.

Авто почало здавати задом, виїжджаючи з зони паркування. Наст приблизно прикинув, яку зону покриває камера, тому, затамувавши подих, чекав, коли авто влучить в цю зону. «Renault» повністю розвернувся і повільно поїхав у сторону виїзду з двору.

– Насте! Давай!

– Чого ти чекаєш?

– Насте! – вже майже волали друзі йому на вухо, а пульс відбивав у його голові з неймовірною силою стукіт барабану. Зіниці були звужені, вони дивились з темної порожнечи маски на свою здобич, що повільно наближалась до пастки.

Авто заїхало в зону ураження, повільно, обережно, нібито передчуваючи лихо. Наст шалено й сильно натиснув на чорну кнопку. Секунда тяглася як вічність – нічого не відбувалось. Яковенко злісно почав:

– Бль..

«БУУУУУМ» – великий стовп вогню здійнявся у повітря, а ударна хвиля знесла на землю хлопців, що спостерігали за цим.

– Твою ж! – заволав Рудий.

– Трясця його бабці! – сперся на землю Цвірк і дивився, як колесо червоного «Renault» встромилося у лобове скло автомобіля, що стояв у тридцятьох метрах.