Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

- Дивись, не підведи. - повернувся залізний драйтл до алхіміста. - Ми свої життя покладемо, щоби тебе туди доставити.

З цими словами Калібрісто розвернувся і теж попрямував до стіни. Ейр підморгнула Максуду, і з усмішкою на обличчі наздогнала величезного чемпіона. Поєднувач вирушив за ними.

- Щось починається? - тихо спитала Жазель. - Варто хвилюватися?

- Те, що мало статися, станеться. - загадково відповів маршал. - Ти ж хотіла подивитися на алхіміста у справі. - сказав він Амайанті.

- Я біжу за Дезіре. Не можна, щоб вона пропустила. - тривожним голосом озвучила свої думки Жазель.

- Спочатку знайди когось із Химерниць. Нехай збираються. Нехай усі збираються. Для цього завдання одних лише чемпіонів буде недостатньо.

Жазель кивнула головою. Усе серйозно. Дівчина це розуміла. Вона бачила Естель на даху одного з будинків, біля якого вони проходили. Дівчина стрілою помчала до неї. Їй треба було сповістити всіх, кого тільки можна знайти, а потім забрати Дезіре з бараку.

- Знаєш, давай наші справи не виставлятимемо на загальний огляд.

Максуд опустив голову, заглядаючи під плащ, де сиділа Амайанта.

- Наші справи? Ти хотіла сказати "відносини"? - непомітно посміхнувся маршал.

Богиня голосно цокнула язиком і закотила очі.

- Як це не називай, все одно нічого вплутувати сюди Жазелізе та інших. - Амайанта дивилася вперед, зовсім не бажаючи зустрітись поглядом з маршалом.

- Добре. Що ти пропонуєш? - спитав Максуд.

- Щоб ти загладжував конфлікт. Ми давно вже з'ясували, що за це повинен відповідати той, хто слабший. - Амайанта тицьнула пальцем у бік обличчя Максуда. - Давай, улагоджуй.

- Я? Ти всім незадоволена, називаєш через слово мене віслюком чи ідіотом, чи йолопом, а загладжувати твою провину маю я?

- Саме так. - Айя зробила таке обличчя, ніби Максуд після десяти років роздумів таки відповів, скільки буде двічі по два.

- І як, по-твоєму, я маю це зробити?

- Ти відповідальний за це, ти й думай. - Амайанта схрестила руки на грудях і відвернула голову.

- Гаразд. - сказав воїн. - Вибач мені за те, що я так поводжуся. За те, що надто високої думки про себе. - Максуд знову посміхнувся. - Я, Амайанта, визнаю, що я сама самовпевнена і самозакохана богиня на світі. Що я ніколи не вибачуся, навіть якщо знатиму, що я тричі винна. Так зійде?

Максуд поглянув на Амайанту. Богиня ще роздумувала, чи такий спосіб є прийнятним, щоб помиритися. І тягти час було не в її інтересах.

- Ну, гаразд.

- Що "гаразд"? - передражнив дівчину Максуд.

- Сам винен, сам вибачився. Мене влаштовує. - задоволено сказала Амайанта.

Максуд зітхнув і похитав головою.

- Конфлікт улагоджений? - ніби ненароком запитала Амайанта, дивлячись на свої руки, які під плащем майже не світилися.

- А ти сама як вважаєш? - байдуже запитав Максуд.

- Думаю, так. - постаралася так само байдуже відповісти дівчина в золоті.

- Отже, так. - без особливого прагнення підтвердив воїн.

- І чому ти тоді… ну… осад якийсь у тебе на душі.

- Тому що люди так не вміють: зараз ти сердишся, а через секунду вже все забув.

Максуд, спираючись на свій ціпок, попрямував до стіни. Туди, де збиратимуться чемпіони. Амайанта зітхнула, розгойдуючись на руці воїна в такт його незграбним крокам.

- Я і так намагалася останнім часом не називати тебе віслюком. І тупим. І ідіотом. - вона секунду помовчала. - Гаразд, вибач.

Потім Амайанта різко розширила очі й розплющила рота.

- Ти ж казав ви не вмієте злитися, а за секунду все забувати! Збрехав!

З задоволеною усмішкою воїн йшов далі. Йому стало прохолодно, і він одягнув каптур. Амайанта під плащем теж усміхнулася. У цих людей ще були таємниці для неї в їхніх душах. Так цікавіше.

- І не треба бути таким задоволеним. - сказала дівчина в золоті, ховаючи посмішку. - Ти у фортеці, яку взяли в оточення, не забув.

- Не щодня богиня вибачається. - самовдоволено промовив воїн.

- Мені довелося. Щоб ти мене носив.

Вона збрехала. І Максуд знав про це. І Амайанта знала, що він знає.

До місця зборів чемпіонів воїн дійшов швидко. Командири стояли в тісному колі, ухвалюючи важливі рішення. З глибини рубежу з розмитого дощу підтягувалися Химерниці. Темні шкіряні костюми, мокре волосся, непокриті голови, впевнені спокійні обличчя. Від таких не відвести погляд. Богині війни. Таким будуть раді у будь-якій армії світу. І чемпіони стали ще впевненішими, побачивши, що Химерниці приєднуються до їхніх лав. Трохи збоку збиралися луксори у людській формі. За ними подрібнювачі. Ударна ланка була у зборі.

- Треба йти однією групою. - казав Калібрісто.

- А кого ми залишимо на прикриття тих, хто не може битися? - питав Гертіро.

- Жодного прикриття не буде. - сумно похитала головою Ейр. - Ми навіть усіма силами не зможемо їх прикрити. А якщо поділимося, то не проб'ємося до пісків.

- Як я й казав, йдемо однією групою. - наполягав на своєму генерал.

- Я думаю, що краще двома. - не погодилася сабазадонка. - Якщо нас візьмуть в оточення, пробитися буде важко. Друга група йтиме одразу за першою. Якщо й буде оточення, то нехай у нього потрапить лише одна група. Абсолютного потрібно доставити на піски за всяку ціну.

Калібрісто почухав підборіддя. Інші командири тепер чекали, яке рішення він ухвалить. Довгу хвилину генерал думав.

- Гаразд. Двома групами. Однією за іншою. Два клину. Тил обох груп закриватимуть луксори та подрібнювачі. По одній людині з артефактами у кожну групу. Одна синя Химерниця у групу з алхімістом. Вони будуть у центрі клина.

- Тепер у нас три сині Химерниці. - пролунав упевнений і як завжди спокійний голос Тревізо. - По одній у кожну групу. Флор піде у групі прикриття, Мілізен з алхімістом.

Калібрісто кивнув головою. Естель, вочевидь, працюватиме зі своєю далекобійною машиною.