Томас Харріс - Червоний Дракон

– Завтра музей зачинено.

Гардеробниця була морхлою жінкою в синьому халаті. Вона відвернулася від Доларгайда.

– А люди, які завтра будуть, вони користуватимуться гардеробом?

– Ні. Музей зачинено, гардероб зачинено.

Добре.

– Дякую.

– Нема за що.

Доларгайд походжав між величезними скляними вітринами Океанської зали та Зали двох Америк на першому поверсі – андські глечики, примітивна клинкова зброя, артефакти й маски індіанців із Північно-Західного узбережжя.

Тепер до закриття музею лишалося сорок хвилин. Часу далі вивчати перший поверх не було. Він уже дізнався, де розташовані виходи й ліфти для відвідувачів.

Піднявся на п’ятий поверх. Він відчував, що зараз ближчий до Дракона, але не страшно – він же не натрапить на нього, як заверне за ріг.

Дракона не виставляли для загалу. Картину тримали під замком у темряві відтоді, як вона повернулася з лондонської галереї Тейт.

Телефоном Доларгайд дізнався, що «Великого червоного дракона і Жінку, зодягнену в сонце» виставляють нечасто. Картині майже двісті років, і написана вона аквареллю – від сонця тьмяніє.

Доларгайд зупинився перед полотном Альберта Бірштадта «Гроза в Скелястих горах, гора Розалі, 1866 р.». Звідти він бачив замкнені двері до відділу дослідження й зберігання картин. Саме там і є Дракон. Не копія, не фото – справжній Дракон. І завтра Доларгайд прийде туди на призначену зустріч.

Він обійшов п’ятий поверх по периметру, повз коридори портретів, не побачивши жодної картини. Його цікавили тільки виходи. Він знайшов пожежні виходи й головні сходи, зауважив розташування громадських ліфтів.

Охоронцями були ввічливі чоловіки середнього віку в черевиках із товстими підошвами, які вже довгі роки простояли на своїх двох. У жодного не було зброї, як помітив Доларгайд, зброя тільки в охоронця у вестибюлі. Певно, то коп на підробітку.

Через гучномовці пролунало попередження, що музей незабаром зачиняється, і Доларгайд пішов по валізу.

Він стояв на хіднику під алегоричною скульптурою Брукліна й спостерігав за натовпом, що виходив у приємний літній вечір.

Бігуни тупцювали на місці, чекаючи, поки потік відвідувачів перетне тротуар до входу в метро.

Кілька хвилин Доларгайд провів у ботанічних садах. Потім зупинив таксі й назвав водію адресу магазину, яку знайшов у «Жовтих сторінках»122.

40

О дев’ятій вечора в понеділок Ґрем поставив свою валізу на підлогу біля дверей в орендовану чиказьку квартиру й почав переривати кишені в пошуках ключів.

Він провів довгий день у Детройті, опитуючи персонал і перевіряючи записи у відділі кадрів лікарні, де місіс Джекобі працювала волонтером, доки родина не переїхала до Бірмінгема. Ґрем шукав бродягу – того, хто міг би працювати в Детройті й Атланті або ж у Бірмінгемі й Атланті. Того, у кого був доступ до фургонів та інвалідних візків і хто міг би бачити місіс Джекобі й місіс Лідс до того, як вломитися до них у будинки.

Кроуфорд гадав, що ця поїздка – марна витрата часу, але пристав на Ґремове прохання. Кроуфорд був правий. Клятий Кроуфорд. Щось він надто часто буває правий.

Ґрем чув, як у квартирі дзвонить телефон. Ключі зачепилися за підбивку кишені. Він смикнув, і з ключами видралася довга нитка. Усередину холоші попадали монети, розсипалися підлогою.

– А щоб тобі.

Коли Ґрем уже був на середині кімнати, телефон замовк. Може, то Моллі намагалася з ним звʼязатися.

Він зателефонував їй в Ореґон.

Слухавку взяв дідусь Віллі, говорив із повним ротом. В Ореґоні саме вечеряли.

– Просто попросіть Моллі набрати мене, коли вона закінчить, – сказав йому Ґрем.

Коли він був у душі і в очі затікав шампунь, телефон знову задзвонив. Ґрем наспіх сполоснув голову і, мокрий, пішов піднімати слухавку.

– Привіт, уста гарячі.

– Дияволе ти солодкомовний, це Байрон Меткаф із Бірмінгема.

– Вибач.

– У мене і хороша, і погана новини. Ти був правий щодо Найлза Джекобі. Він забрав із дому ті речі. Потім позбувся їх, та я притис Найлза за гашиш, що знайшов у нього в кімнаті, і він зізнався. Це погана новина, бо я знаю, ти сподівався, що саме Зубний ельф украв і перепродав ті речі. Хороша новина – плівка є. Поки не в мене. Найлз сказав, що засунув під сидіння своєї тачки дві бобіни. Вони тобі ще потрібні, так?

– Звісно, звісно потрібні.

– Ну, на машині зараз катається його близький друг Ренді, і я поки що його не піймав, та вже скоро. Якщо хочеш, я надішлю плівку першим літаком до Чикаго й повідомлю тебе телефоном, коли вона прийде.

– Будь ласка. Це добре, Байроне, дякую.

– Не варто.

Моллі зателефонувала, коли Ґрем уже почав засинати. Після взаємних запевнянь, що з ними все гаразд, і сказати було нічого.

Моллі розповіла, що Віллі дуже гарно проводить час. Дозволила Віллі побажати йому добраніч.

А Віллі сказав набагато більше, ніж просто добраніч, – розповів Віллу чудову новину: дідусь купив йому поні.

Моллі про поні не згадала.

41

По вівторках Бруклінський музей зачиняється для загалу, пускають тільки студентів художніх шкіл і дослідників.

Цей музей – чудовий заклад для серйозних науковців. Персонал тут компетентний і послужливий, часто дозволяє дослідникам приходити по вівторках у призначений час, аби подивитися на експонати в запасниках.

Невдовзі після другої дня у вівторок Френсіс Доларгайд вийшов зі станції IRT зі своїми дослідницькими матеріалами. Під пахвою він тримав блокнот, каталог галереї Тейт і біографію Вільяма Блейка.

Під сорочкою в нього були плаский пістолет 9 мм, маленький шкіряний кийок і наточений філейний ніж. Зброя кріпилася еластичними ременями до плаского живота. Піджак легко застібнувся. У кишені піджака лежав герметичний пластиковий мішечок із тканиною, просякнутою хлороформом.

У руці Доларгайд ніс новий гітарний кофр.

Посередині Істерн-парквей біля виходу з метро стоять три телефони-автомати. Один уже вирвали з коренем. Один із решти двох працює.

Доларгайд годував його четвертаками, доки Реба не сказала:

– Алло?

Окрім її голосу, він чув шуми темної кімнати.

– Привіт, Ребо, – мовив він.

– Привіт, Ді. Як почуваєшся?

Доларгайду було погано чутно через машини, що проїжджали обабіч будки.

– Окей.

– Схоже, ти з телефона-автомата. Я гадала, що ти вдома, хворієш.

– Я хочу поговорити з тобою, потім.

– Окей. Зателефонуй пізніше, гаразд?

– Мені треба… зустрітися з тобою.

– Я хочу, аби ти зі мною зустрівся, але сьогодні ввечері не можу. Робота. Ти зателефонуєш?

– Ага. Якщо нічого не…

– Прошу?

– Так.

– Я дійсно хочу, аби ти чимшвидше приїхав, Ді.

– Ага. Бувай… Ребо.

Так. Із груднини до живота струменів страх. Доларгайд стиснув його й перейшов дорогу.

По вівторках до Бруклінського