Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Бо це дорого, — Арніка знизала плечами й відпила з гостинно запропонованої Ларенікою чашечки.

Теплий дух ароматних трав проникав під шкіру, напитував кожну клітинку світлом і спокоєм. Так, ніби не було ніяких Вестів, Пророцтв і потреби носитись Континентом задля збору кревно зв’язаних з нею артефактів для ритуалу. Хотілось вічно сидіти під кроною величного алдаеала, роздивлятись химерні переплетіння гілок, усипані дрібним квітом гліциній і дивних, злегка трикутних, жовтуватих листочків падубу.

— Тобто, починати кожні кілька десятків кругів війни й будувати чисельну кількість золотоверхих соборів і храмів не дорого, а шампуні — дорого? – обурилась принцеса.

Арніка зітхнула. Заренілла, хоч і принцеса, але ні в чаркономіці, ні в суспільних науках не тямила. Не те, щоб Арніка сама в них була сильна, але знала доста, щоб не мати трояндових скелець на моноклеві.

— Собори і храми будує не простий народ. Та й в Сермізі їх майже нема — надто багато релігій змішалось у місті. Щоб їх всі рівно уважити й віряни могли спілкуватися зі своїми богами у храмах, лише самих храмів треба було б як чотири Сермізи завбільшки. Та й не всі релігії їх потребують.

— І що ж тоді? — вона навіть не доторкнулась до чашечки.

— Каплички й Стіна Віри, — відмовила. — Кожен може прийти туди й помолитись своїм богам чи богу. Та, частіше за все, кожен маг окремо робить власний вівтар.

— Нащо?

Запитання принцеси змусило Арніку заклякнути на кілька митей: вона ніколи не задумувалась, нащо люди та інші види моляться. Їй просто здавалось правильним вірити у своїх богів, дарувати їм дари й просити про поміч, коли то буде потрібно. Нащо це роблять інші вона не знала.

— А нащо ельфи моляться Сульсі й приносять їй дари? – загодя відповіла Арніка, так і не зумівши знайти у собі відповідь за всіх.

— Щоб виказати свою повагу й відданість Спасительці, — вуаль знову смикнулась і показала край волохатої щоки.

— От і у нас щось подібне, — Арніка слабко усміхнулась, приймаючи, що в глобальному масштабі це могло бути чимось подібним до того, що роблять у неї на Батьківщині. — Хтось молиться Творцю і Спасителю, а хтось — приносить пожертви і дари тому, хто дарує силу. Все відносно.

— А ти кому молишся?

— Я…

Арніка затнулась. Боги її віри відвернулись від Земель ще сотні кругів тому. Вірян залишилось мало, традиції гаснули, перегорали і тліли на кострищах культу Арбору. Навіть озвуч вона це, принцеса з малечку звикла, що її Богиня приходить на клич, допомагає в критичних ситуаціях, розсуджує злочини й лихо, женить і перевіряє союзи на міцність. Вона просто не зрозуміє, як це: молитися, а у відповідь чути пустоту.

— Що ти? — Заренілла схилилась над столиком і її широка долоня легенько торкнулась туго скручених пальців магічки. Арніка навіть не помітила, як переплела руки.

— У мене теж є вівтар, — тихо відізвалась вона, ніяково зіщулившись. Заренілла задоволено хмикнула й випросталась на стільці.

— Ну от. Треба буде попросити батечка, щоб наказав дроу зробити й мені вівтаря.

Вона весело смикала ногами й розгойдувалась на стільці. Нетипово для тої, кому сьогодні виповнилось п’ятдесят два. Слуг поруч не було — вони збирали квіти для свята. Арніка розцінила це як шанс.

— Принцесо?

— Так? — вона повернулась до неї й знову мелькнула бурувата шерсть.

— Чому говорять, що Індгарт — дитя першого прийнятого напівдроу?

— Тому що так це і є, — знизала вона плечами. — Дід Індгарта мав Істинну серед них.

— Але ж вони…

— Раби, так.

— Раби, — Арніка луною повторила за нею. — Чому?

— Не знаю, так завжди було. Хоча, — вона знову перехилилась через столика й продовжила змовницьки, — я вважаю, що рабство давно себе вижило. Вони такі ж діти богині, як і ми. Колір шкіри ні на що не впливає.

— І все ж нічого не зміниться, — розпачливо видихнула Арніка.

— Ні, не зміниться, — погодилась Заренілла. — Державці надто “задерев’яніли”, — останнє слово Заренілла взяла в пальцями лапки. — А тепер розкажи мені про дитинство. Це правда, що твої батьки померли, коли ти була маленька? І що твоя бабуся-облишена виховувала тебе у магічному сиротинцю?

На мить її питання ледь не зірвало з Арніки увічливу маску. Принцеса кілька разів повторила запитання перш ніж вона знайшла в собі сили відповісти.

Арніка розповідала Зареніллі про життя в сиротинці, про бабусю, про те як їй довелось двадцять років тому втікати разом з нею на руках від культу. Про батьків сказала, що майже нічого не знала. І це було правдою. Те, що вона бачила в снах могло й бути просто маревом натрудженого мозку. Та їй було й не важливо. Як тільки принцеса почула про мисливців на відьом, вона знову ожила, засипаючи дівчину питаннями. Вона слухала уважно, час від часу задаючи нові питання.

Коли по них прийшла Лареніка, Арніка уже не знала про що говорити, щоб це не стосувалось місії й стосунків з Індгартом, про які принцеса намагалась вивідати навіть активніше ніж про шампуні й засоби для кривавій. Її цікавило що між ними й чи не стане це завадою їх можливому шлюбові. Говорити, що Індгарт скоріше жабу б з’їв, ніж узяв в жінки принцесу Лісу, Арніка не стала, але подумки всміхнулась, намагаючись уявити Індгарта примірним сім’янином, батьком і королем. Не вийшло. Простіше було уявити її праведною вірянкою Нової Віри.