Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Іхтар голосно каркнув. Він ніби погоджувався з розчарованим тоном Віала. Його біле око невідривно слідкувало за кожним моїм рухом. Я обійняла себе за плечі.

— Холодно?

— Ні, — помотала головою. — Ти продовжуй.

Віал кивнув. Заплющив очі. З шумом втягнув повітря й відкинувся на яблуню.

— Так от, — продовжив він, не відкриваючи очей, — батько наказав залишити пташеня там. Собакам на радість. Ми мали рухатися далі, аби не відстати він гурту. Але я не послухався — зіскочив з коня й забрав крука. Стріла влучила йому в череп, вибила око, але не стряла. Так, чиркнула.

— То шрам Іхтара?

— Так, то моїх рук справа, — відповів Віал, він підняв руку догори й пальцями торкнувся пір’я на крилах птаха. — Але у захист цього пройдохи можу сказати лише те, що він потім забрав своє.

Віал широко всміхнувся й показав на поріз з якого ще сочилась сукровиця.

— Він залишив таких чимало. Батько лаяв мене, коли я приніс його до бівуаку, але молодша сестра допомогла його вмовити залишити Іхтара. Вона навіть віддала…

Віал не договорив – в печеру почали пробиратися перші промені сонця, коли Іхтар повернув голову й впився обома очима: зрячим і ні, Арніці у вічі. Його рваний крик луною відбивався в мозку, коли вона проснулась.

***

Сніданок й обід злились в багатокольорову мазню не надто вправного художника: невірно підібрані кольори, напівтони. Якби її запитали про них, вона мабуть нічого й не пригадала б.

Після нічної зустрічі вона так і не змогла заснути. Думки крутились навколо крука й того жалю, що прослизав на обличчі Віала, коли він заговорив про те, що довелось віддати його сестрі аби він зміг залишити плата. Лареніка застала Арніку скуйовджену на підлозі посеред кімнати, окинула здивованим поглядом, сказала, що принцеса чекає на неї в саду й вийшла. Дівчині не залишалось нічого, окрім як одягнути вчорашню сукню й вийти в сад, який був за вікнами коридору, яким вони проходили вчора, коли їх вели до обідньої зали.

— Рада вас бачити, Ваша Високосте, — вклонилась Арніка ніжно-зеленій вуалі.

Заренілла сиділа за круглим столиком під величним алдаеала й сьорбала чай із незграбно маленької на фоні грубих коротких пальців фарфорової чашечки. Вуаль на її обличчі задерлась й відкрився вид на сіру бугристу шкіру, вкриту грубою щетиною.

— Ви хотіли мене бачити? — намагаючись не видати гидливого здивування, Арніка присіла в кніксені й подивилась на неї з-під лоба.

Принцеса відставила чашечку на салатове блюдце й повернулась, Арніка була готова битися об заклад, що очі за вуаллю хижо зблиснули. Слина застряла в неї в горлі. Принцеса кивнула.

— Так, — вперше за перебування в замку вона почула її голос. Високий, писклявий, наче чоловік намагався пародіювати маленьку дівчинку. За її тоном, вона могла б усміхатися. — Мені стало цікаво поспілкуватися з тою, кого понад стокружжя чекав не лише мій народ, а й цілий Континент, якщо ти не проти, звісно.

— Ні, що ви.

«Моя б воля, я б взагалі тут не була і трималась від вас і всіх можливих вельмож і Пророцтв подалі, Ваша Високосте».

— Чудово, тоді прошу, — вона вказала рукою на стілець справа. — Розкажи мені щось про себе, — скоріше наказала, ніж попросила.

— Що ви хочете дізнатися?

— Все.

«Ох ти ж нате вам! Приїхали! Може вам іще резус крові й чармаги на посмертне донорство тіла на користь вашої королівської особи підписати?» Та перечити тій, чиє слово може приректи її на смерть, як миттєву від Воїна, так і повільну, від думок і родової обітниці Арніка не стала. Тому наступні кілька обертів вона провела в компанії принцеси.. Щойно вона замовкала, як лавина питань з новою силою котилась на неї. Найбільше її цікавили нюанси краси й гігієни. Що ж, не дивно, все-таки принцеса, з малечку плекана в розкоші й стерильності.

— Як ви, люди, доглядаєте за волоссям?

— Зазвичай просто миємо золою або використовуємо очисну магію. Тільки часто заклинання неможна. Волоссю шкодить. Та й шкірне сало вони майже не збирають, — спокійно відповідала Арніка, пояснюючи найменші дрібниці. Це було дивно, але ще дивніше була її реакція.

Від Заренілли хвилями розливався захват і цікавість. Найменші дрібнички, які відрізнялись від того, до чого вона звикла, виривали з високих грудей захоплений видих. А за ним слідкувала чимала тирада, що в більшості своїй, походила на порівняння того, що маєш і мрії. Далекої й неосяжної.

— У вас немає трав’яних шампунів? — здивування в її голосі й дитяча безпосередність збивала з подиху, не в’язалась із нетиповою для ельфів зовнішністю. Щось в ній було не так, але все одно вона була любима дочка й шанована принцеса.

— Не у простого люду, — виправилась Арніка. — Королі й герцоги може й мають таке. Може й хто нижче, з більшим достатком, але не простаки.

— Чому? — Арніка ніби фізично відчула, як відстовбурчилась нижня губа й заблищали невидимі за вуаллю очі. Певне, за все життя вона стільки не говорила про гігієну волосся. І за все життя не зустрічала істоти, яку б це настільки сильно турбувало.