Ірвін Шоу - Нічний черговий

— Це сприятиме правильному кровообігу всередині нашої фірми,— додав він весело. — Передайте містеру Квадрочеллі, що я тим часом поцікавлюсь американськими ресторанами. У мене там є деякі знайомі.

— Майлзе! — сказав я.— Скільки ще цікавих ідей спаде вам на думку, а потім звалиться на мою голову?

Він засміявся.

— Ідей поки що немає, вони мене не цікавлять, Ніжне Серце. А ви повинні бути мені вдячні.

— Я вам дуже вдячний.

— Після вечері, — мовив Фабіан, — я вам дам номер телефону і адресу Квадрочеллі. А також адресу мого кравця у Римі. Скажіть йому, що ви мій друг і замовте собі все нове. А ваш теперішній одяг викиньте на смітник. Я вас не дуже образив?

— Навпаки, — відповів я бадьорим голосом. — Я вас добре зрозумів. Коли ми знову побачимось, я вас уже не компрометуватиму.

— Ну от і чудово,— підсумував він. — Може, дати вам і телефони гарненьких італійських дівчат?

— Ні. Якщо ви нічого не маєте проти, з цим я упораюся сам.

— Я просто хотів зберегти вам час.

— А я нікуди не поспішаю.

— Колись ми таки виженем з вас старого, нудного пуританина. А поки що я сприйматиму вас таким, який ви є.

— Так само, як і я вас.

Він увесь час ходив з кімнати в кімнату, збираючи одяг. На цей раз він приніс із спальні новий синій тірольський жакет.

— Дугласе, на вас це виглядатиме чудово, — сказав Фабіан. — А на мене він трохи завеликий. Берете?

— Ні, дякую. З мене вистачить лижних прогуляною на цей сезон.

Він сумно кивнув головою.

— Я вас розумію. Після всього, що сталося, настрій не для катання. До речі, ви не розкажете мені, чого втекла Юніс?

— Ні.

— Мені дуже шкода, що ви не послухалися моєї поради, — мовив Фабіан. — Це була розумна порада.

— Облиште, Фабіане. Юніс мені все розповіла. — Не знаю чому, але нараз вигляд цього випещеного чоловіка у бездоганному костюмі і з гарною модною зачіскою роздратував мене. — Усе про вас. Або принаймні дуже багато.

— Не уявляю собі, що ви маєте на увазі, друже мій.— Він саме складав у куток валізи кілька пар шкарпеток.— Що це вона могла вам нагородити?

— Вона любила вас.

— Дуже добре!

— У вас з нею був роман. І я не хочу підбирати чиїсь покидьки.

— Дуже добре, — повторив він. — І це все, що вона сказала?

— Ні, ще багато чого.

— Мій друже, відколи я вас знаю, — сказав Фабіан, — мене непокоїть ваша цнотливість. Ви надто вразливі. У всіх людей бувають романи. Це — вияв життя. Ви бачили коли-небудь наречену, в якої не було роману з кимось із гостей на її весіллі?

— Але ви повинні були мені сказати, — зауважив я, відчуваючи, що верзу дурниці.

— А що, власне, сталося? Будьте розумною людиною. Я запропонував її вам з найкращими намірами. Можу вас запевнити, Юніс — чудова дівчина. І в ліжку, і взагалі.

— Але вона хотіла одружитися з вами!

— Миттєва примха. По-перше, я для неї застарий.

— Не кажіть. Майлзе. П'ятдесят років — це не так багато.

— Мені не п'ятдесят. Якщо хочете знати, мені набагато більше.

Я недовірливо поглянув на нього. Якби він при першій нашій зустрічі не сказав, що йому п'ятдесят, я б не дав йому більше сорока років.

— Скільки ж вам? — запитав я.

— У наступному місяці мені виповниться шістдесят.

— Колись ви повинні будете відкрити мені свою таємницю.

— Нехай колись.— Він рішуче застебнув валізу.— Юніс належить до тих жінок, які не думають про майбутнє. У чоловікові, який їм сподобався, вони вбачають тільки коханця і зовсім не уявляють собі стару знесилену людину, яка через кілька років сидітиме в капцях біля каміна. Сподіваюся, ви нікому не розповідатимете про те, що тут дізналися.

— А Лілі знає?

— Ні, — коротко відповів він. — Як бачите, я щиро бажав допомогти вам з Юніс.

— Тільки вийшло це не дуже вдало, — зазначив я.

— Шкода.

Я мало не розповів йому й про те, як знайшов у своєму ліжку голу Діді Уейлс, але відчув, що ця історія навряд чи підніме мою репутацію в очах Фабіана.

— У певному розумінні, — підсумував я, — для всіх нас краще, що Юніс поїхала додому.

— Можливо, ви маєте рацію,— погодився він.— Але хтозна, хтозна... До речі, вам нічого не треба передати в Америку? Може, комусь подзвонити?

Я замислився.

— Подзвоніть моєму братові у Скрантон, — надумав я врешті і записав Фабіану адресу Хенка. — Спитайте, як його справи. І скажіть, що в мене все гаразд. Що я знайшов друга.

— І то доброго друга, — задоволено всміхнувся Фабіан. — Кому ще подзвонити?

Повагавшись, я сказав:

— Нікому.

— Гаразд. — Фабіан поклав папірець з братовою адресою в кишеню. — А тепер, якщо ви не заперечуєте, я зроблю кілька йогівських вправ перед тим, як прийняти ванну. Сподіваюся, за цей час ви встигнете переодягтися до вечері?

«Йогівські вправи», — подумав я, виходячи з його розкішного номера. Можливо, й мені треба буде цим зайнятися.

Я простежив, як над женевським аеропортом Куентрен знявся літак, серед пасажирів якого були Фабіан, Лілі і труп Слоуна. Небо було сіре, сіявся дрібний дощик. Я казав, що хочу побути на самоті, і нетерпляче очікував їхнього відльоту, як школяр чекає на канікули, але тепер відчув себе покинутим і самотнім. В моїй кишені лежав папірець з адресами Квадрочеллі, кравця і майстерні, де шиють сорочки, список ресторанів і церков, які Фабіан рекомендував мені відвідати. Але я насилу подолав спокусу купити квиток на наступний рейс у Нью-Йорк. Так почуває себе людина, змушена нидіти на самоті в той час, як інші пішли на веселу вечірку.

А що, як їхній літак розіб'ється? Тільки-но я подумав таке, все видалося мені можливим. Але чому я про це подумав? Як колишній льотчик я завжди цікавився причинами авіакатастроф і знав, як багато причин може до цього призвести. Я уявив собі, як Фабіан падає у холодному повітрі і в останню мить, перш ніж пірнути в океан, сповіщає Лілі свій справжній вік.

За останній час я вже бачив дві смерті — спочатку той старий