Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

вела до заблоко­ваних кімнат. Видихнув, відпустив руків’я пістолета.

— Нічого, та й не могло бути…

Він наче знітився через свою сторожкість, але я його за неї не звинувачував. Мені теж стане легше, коли прибуде підкріплення.

— Покажіть краще інші тіла, — до Ґарднера повернувся діловитий тон.

До того приміщення, де ми з Полом знайшли Саммер, я з ним не пішов. Уже бачив більше, ніж хотів. Чекав у спа-центрі над тілом Йорка. Воно витягнулося на боці, серед уламків розбитого дзеркала, нерівні друзки виблискували в крові, мов срібні острови.

Я дивився на нерухому форму, як ніколи вражений прірвою між її цілковитою нерухомістю та бурхливою енергією, що панувала зовсім недавно. У мені не залишилося нічого: ні ненависті, ні жалю. Усі життя, знище­ні Йорком, були всього-на-всього марними спробами відповісти на одне-єдине запитання: і ось це все, що є?

Тепер він отримав відповідь.

Я майже відвернувся, але щось мене зупинило. Озирнувся на Йорка: може, мені здалося. Не здалося.

Щось не так з очима.

Обережно, щоб не замаститися в крові, опустився біля тіла. Незрячі очі були налиті кров’ю, мов ошпарені. Шкіра навколо — запалена. Так само — навколо рота. Я нахилився вперед і відсахнувся: від їдкого випару засльозилися очі.

Хімікати з фотолабораторії.

Я спробував перекинути тіло Йорка на спину, серце скажено калатало. Закривавлена рука з ножем мляво гепнулася, коли я таки пересунув тіло. Пригадав, як Ґарднер ударив по ножі ногою перед тим, як перевірити пульс, але ніж так і був затиснутим у мертвому кулаці. Тепер я зрозумів чому.

Обліплені засохлою кров’ю пальці Йорка були прибиті до руків’я ножа.

Тієї ж миті все стало на свої місця. Страхітливе ридання, нерозбірливі крики Йорка, несамовиті удари ножа. Він був в агонії, токсичні хімікати пекли йому рот, майже осліпили його, а він тільки намагався вирвати цвяхи з руки. Ми побачили те, чого очікували: несамовитий напад божевільного. Але Йорк не нападав на нас.

Він благав про допомогу.

Боже милий.

— Ґарднере! — крикнув я випростовуючись.

Я почув, як він вийшов з кімнати позаду мене.

— Заради бога, що, в біса, ви тут робите?

Далі все розгорталося повільно, як патока, і безпорадно, мов уві сні.

Залишки великого дзеркала, яке розбив Йорк, усе ще трималися на стіні переді мною. В його уламках я побачив, як Ґарднер проходить повз басейн. І як одне з тіл там ворухнулося. Я не зміг навіть крикнути, коли тіло відокремилося від інших і здійнялося позаду агента БРТ.

Рух часу почався знову. Я викрикнув застереження, але надто пізно. Пролунав здавлений крик, я підвівся й побачив, як Ґарднер намагається вивільнитися з руки, що затискає йому шию.

«Задушливий захвáт», — промайнуло в мозку. Той, хто стояв за Ґарднером, змінив хватку, брудне світло з зачинених вікон впало на обличчя. Упізнання мене приголомшило.

Кайл уривчасто дихав розтуленим ротом. Ті самі знайомі кругловиді риси, але це вже був не той привітний молодик-асистент з моргу, якого я пам’ятав. Одяг і волосся злиплися від трупної рідини з розкладених тіл, обличчя вкривала блідість смертельних сухот. Але найгірше зібралося в очах. Без звичайної маскувальної усмішки це був безвиразний порожній погляд мертвяка.

— Поворухнешся — і я його вб’ю! — важко пропихтів він, зміцнивши хватку.

Ґарднер чіплявся нігтями за руку, що стискала його шию, напружувався, але не мав на що обпертися, щоб вирватися. Агент опустив руку, потягнувся до пісто­лета за поясом, я відчув спалах надії. Але він уже втрачав свідомість, порушилася координація, мозку бракувало крові та кисню. Я побачив, як рука Ґарднера мляво повисла.

Схилившись під мертвою вагою агента, Кайл кивнув головою в бік кабінету, де ми знайшли Сем.

— Туди!

Я шалено намагався змусити свій розум працювати. Скільки ще, зі слів Ґарднера, до прибуття першого підкріплення? Пів години? Коли саме він їм телефонував? Не можу пригадати. Я автоматично зробив крок до процедурної. Під ногами хруснули дзеркальні скалки. Посеред кімнати — масажний стіл, шкіряні ремені розімкнуті й чекають.

Я зупинився.

— Лізь туди! Зараз! — заревів Кайл. — Я його вб’ю!

Мені довелося проковтнути слину, щоб відповісти.

— Ти все одно його вб’єш.

Він витріщився на мене так, наче я говорив чужою мовою. Тепер його обличчя здавалося ще білішим — жахливо бліде на тлі чорної щетини й зі синцями під очима. Шкіру вкривав піт, виблискуючи жиром, як вазелін. На Кайлові була якась уніформа, схожа на одяг парамедика, настільки брудна, що вже не розбереш.

Така й за форму охоронця могла легко зійти.

— Нумо! — Кайл натиснув на шию Ґарднера, смикнувши його, мов ляльку. Мені не вдавалося побачити, чи він дихає. Якщо затиск триватиме довше, постраждає мозок, навіть якщо агент виживе.

Нахилившись, я підняв уламок розбитого дзеркала. Довгий і тонкий, як ніж. Краї порізали мені долоню. Я міцно стиснув руку, сподіваючись, що Кайл не побачить, як вона тремтить.

Він тривожно дивився на мене.

— Що ти робиш?

— Дай йому подихати.

Він спробував посміхнутися — посмішка вийшла крихкою й кривою, мов дзеркальний уламок.

— Думаєш, ти мене цим пораниш?

— Не знаю, — зізнався я. — Хочеш дізнатися?

Він провів язиком по губах. Кайл був масивним чоловіком, м’язистим і міцним. Як і Йорк. Якщо він кине Ґарднера й штовхне мене, сумніваюся, що матиму шанс. Але його очі були прикуті до скляного уламка, і я помітив у них сумнів.

Він послабив задушливий захват настільки, щоб Ґард­нер зробив кілька хрипких вдихів, а потім знову затиснув його. Я бачив, як він зиркнув на двері.

— Просто відпусти його, і я обіцяю, що не намагатимуся тебе зупинити.

Кайл хрипко розсміявся.

— Зупинити мене? Ти мені дозвіл даєш?

— Група підтримки буде тут будь-якої миті. Якщо підеш зараз, зможеш…

— І дати тобі сказати їм, хто я? Думаєш, я дурний?

Його можна було назвати по-різному, але тільки не дурним. Що тепер? Я не знав. Але, мабуть, і він так само. Кайл важко дихав, згорбився, почервонів, намагаючись утримати вагу Ґарднера. Краєм ока я придивлявся до пістолета на поясі агента. Кайл, мабуть, про нього досі не думав.

Якби він…

Говорити з ним, змушувати його говорити. Я показав на тіло Йорка.

— Тобі сподобалося — так його калічити?

— Ви мені вибору не дали.

— Тож він був просто для замилювання