Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

Нарешті я зрозуміла почуття Лідії, але в мені так і не з’явилося до неї співчуття. Та жінка забрала  з собою в могилу мого коханого. Яка жорстока річ – доля… Лідія прокляла того, хто, як вона гадала, не вмів кохати, і створила ще два розбитих серця, подібних власному…

- Я хочу, щоб ти повернулася до свого світу, - через силу сказав Рошаір. – Я не хочу щоб ти бачила мене, коли я… ти зрозуміла.

- Я буду з тобою, Рошаіре, і я нікуди не піду! Чуєш?! Я залишаюся!

Рошаір сумно, але дуже ніжно мені усміхнувся і прошепотів мені на вухо:

- Я кохаю тебе, хоробра дівчинко. Не плач.

Мої вуста накрили ніжні губи, і я відчула, як я провалююсь в темряву…

***

- О-о-ох…

Моя голова буквально розколювалася на частини. От тому я і ненавиджу плакати!

Стоп. Я плакала, бо…

- Рошаір! – я зірвалася з ліжка, на якому лежала, але тоді перечепилася через ще одне ліжко і завалилася просто на нього.

Але в моїй кімнаті в замку було лише одне ліжко… Я роззирнулася, і мені стало погано.

Я. В себе. Вдома. В нашій з Сабі квартирі! Спала я у своєму ліжку, а перечепилася через ложе Сабі!

- Ні, він знущається!!! Дракон товстошкурий! Ящур поганий! Гад бездушний! Вирубив мене і переніс сюди! Грррр! Але якщо він сподівається, що я буду тут тихенько сидіти і страждати, то він глибоко помиляється!

Я не можу говорити про нього в минулому часі. Не можу повірити, що він помер. Та він точно живий! То він мене просто налякав! Жарт невдалий! Я відмовляюся вірити в його смерть!

Я знову зірвалася з місця (от тільки цього разу я дивилася, куди лечу) і чимдуж побігла до дверей. Мене трясло, а в голові билася лише одна гарячкова думка: «Хоч би він був живий! Я його сама приб’ю, коли побачу, але будь ласка, хай він буде живий!»

Я смикнула ручку дверей квартири і налетіла на… чорний камзол. До чорного камзолу в комплекті йшли чорні штани, біла сорочка, білий нашийний платок і… мій коханий дракон, який любить лоскотати мені нерви!

- Бовдур! Ідіот! Скажений! – кожне своє слово я підкріплювала ударом безсилих від полегшення рук в груди цього ненормального. – Ти що мені вчора про свою смерть наплів?! Ти совість маєш?! Ти хотів, щоб у мене серце не витримало?! Я тебе ненавиджу! Ідіот! Дурень! Гад!

А цей скажений підхопив мене за талію, підняв високо під стелю і, сміючись, як божевільний, закрутив мною!

- Відпусти! Постав мене на місце, бо, чесне слово, я тебе черевиком в живіт копну!

Дракон погрозу сприйняв серйозно і, так само шкірячись, поставив мене на ноги. Я ж продовжила самовіддано сваритися.

- Ти бовдур! Ідіот! Скажений! Ненормальний! Бовдур! – мій цензурний запас слів для таких ситуацій закінчився, але я компенсувала його матеріально: тепер я кидалася в цього скаженого всім, до чого могла дотягнутися. В хід йшли статуетки, записники, подушки, пенал, книги… коротше, все, що було в кімнаті.

- Слава богам! – вигукнув Макс. І коли тільки вони з Сабі увійти встигли? Брат цього скаженого був дуже блідий і безсило спирався на одвірок. Ну от, цей ідіот ще рідного брата до інфаркту доведе!

- Живий… Летко! Він живий!!! Яка я рада! – на обличчі Сабі розквітла усмішка. Подруга підбігла до мене, акуратно і ненав’язливо забрала в мене одну зі своїх найтовстіших книг, розцілувала мене в обидві щоки і обійняла так, що аж ребра затріщали. – Ой, Летко, маєш жахливий вигляд! Ходімо у ванну, тобі треба вмитися! Ох, подруго, я так сподівалася, що все буде гаразд! Я всю ніч світлу молилася, щоб той мізерний шанс на порятунок, про який Макс казав, таки спрацював!

- Шанс? – я небезпечно прищурилась. – Який шанс? Цей бовдур казав, що шансів немає.

- Я не знаю. Мені теж Макс нічого нормально не пояснив. Ось, зараз вмиєшся, причешешся… заодно і заспокоєшся трохи… а тоді ці інтригани нам усе розкажуть. Та вони у нас не те, що говорити – співати будуть!

Ось так без упину щебечучи, Сабі затягнула мене у ванну, передбачливо закрила від мене дзеркало, власноруч вмила, заплела мені косу і випхала в спальню. Я зміряла ду-у-уже злим поглядом спочатку Рошаіра, тоді Макса, схрестила на грудях руки, щоб не було видно, що вони досі тремтять, і вимогливо спитала:

- Ну?!

- Лето, для початку, я хочу сказати, що можливість успіху справді була мізерна, - попередив Рошаір.

- Я на тебе ще зла. Мовчи. Це заради твоєї ж безпеки. Макс, пояснюй ти.

Макс не був у захваті від такого розвитку подій і розгублено поглянув на Рошаіра, шукаючи підтримки, але той лише безпомічно розвів руками. І цей ідіот досі шкірився!

- Ну, в мене була одна божевільна ідея… - і Макс замовк.

- Ну? Чого замовк? – процідила я крізь зуби. Мабуть, у мене зараз дуже страшний погляд, інакше чому Макса так наша люстра зацікавила? Принаймні дивиться він зараз саме туди.

- Коли ви з подругою втекли з Телроку з усім награбованим, а ми з’ясували, куди саме ви змилися. Рошаір розповів мені, що ти, Лето, вже зустрічалася з ним і ти та сама дівчина, яку він шукав останні десять років. Я зрозумів, що це і може бути наш єдиний шанс.