Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Тобто?

Макс таки зволив опустити погляд зі стелі і поглянути мені в очі.

- Ну, вслухайся в слова прокляття: «Ти так і помреш, не знаючи кохання». Тобто, Лідія, сама того не розуміючи, дала нам можливість обійти своє прокляття. Поставила умову. Тобто Рошаіру потрібно було покохати когось, щоб не померти.

- Але ж це абсурд, - я вигнула брову.

- Я теж так йому сказав, - ошкірився цей бовдур, з яким я НЕ РОЗМОВЛЯЮ.

- Але погодьтеся, я – геній! – Макс аж сяяв від гордості за себе коханого. – Ніхто з вас би до цього не додумався!

- Бо ми нормальні, - Сабі склала на грудях руки і поглянула на своє руде нещастя, наче сумнівалася в ясності його розуму.

- Ні, я відмовляюся з вами всіма розмовляти! – Макс образився. – Я героїчно врятував Рошаіра, а ви мене за дурня маєте! Невдячні!

- Добре, добре, ми всі визнаємо твій гострий розум, - Сабі підняла вгору руки в примирливому жесті. – Тепер розповідай, що далі було.

- Ну, що розповідати? Між Рошаіром і Летою явно була іскорка, я це помітив. Ти Рошаіру одразу сподобалась. Угу, став би він когось просто так шукати цілих десять років! Ну, ми зробили ставку на тебе, Лето. Тоді я сказав Рошаіру: «Забирай дроу до себе в замок, а я візьму на себе ельфійку, щоб план не зіпсувала. Заодно і золото з них витрусимо». Але все сталося навіть краще. Я врятував брата, а в якості приємного бонусу отримав кохання всього мого життя!

- Приємного бонусу? – прошипіла Сабі. – Тобто я приємний бонус?!

- У-у-у, Макс, дружня порада: тікай, - я поплескала рудого по плечі. – Уважніше слова добирати треба.

- Зрадниця! – шикнула Сабі.

- Я просто рятую життя твого коханого. Ти ж мені потім сама дякувати будеш. Це ти зараз в стані афекту всяке зробити можеш, а потім пошкодуєш…

- Лето, я в тебе в боргу, - Макс жартівливо мені вклонився, але я холоднокровно продовжила думку:

- Свобода, Сабі, штука приємна. Ми потім цих двох акуратно прикопаємо десь під деревцем, а собі залізне алібі забезпечимо, щоб на нас ніхто не подумав.

- Лето, ти голова. Давай п’ять.

- Як завжди, - я плеснула подругу по долоні.

- Зіронько, я тут вже давно хотів тобі дещо запропонувати… - Макс «смиренно» опустив голову. – Можливо, це притупить твій гнів.

- Ну? – Сабі прихильно кивнула руденькому, мовляв «я вас слухаю, плебею».

Макс підійшов до неї, став на одне коліно і витягнув з кишені маленьку золоту коробочку.

- Ти казала, що мрієш змінити прізвище. Як щодо того, щоб змінити його на Ноче? – він відкрив коробочку і ми побачили обручку з прозорим діамантом.

- Гм, Сабріна Ноче, - Сабі зробила вигляд, що думає. – А що? Звучить!

- То ти згодна?

- Я подумаю, - вередливо сказала ельфійка, а я показала їй великий палець. Молодчина, подруго. Хай побігає, хай помучиться трохи…

- Он воно як? – Макс примружився. – Міледі, я не сильно обтяжу вас, якщо попрошу провести мене до будиночку, про який ви з таким жаром говорили? Якщо не помиляюся, він знаходиться на Алмазній вулиці.

- О, мілорд, я із задоволенням проведу вас туди і познайомлю з його мешканцями, - вкінці Сабі не витримала і хіхікнула. Ну, і куди ділася гламурна ельфійка, з якою я була знайома до нашої втечі з її батьківського дому?

Перемовляючись і сміючись, Сабі з Максом вийшли за двері.

- Лето, я…

- Мовчи, Рошаіре. Просто помовч.

Я приклала холодну долоню до гарячого чола і нарешті цілком усвідомила, що життю Рошаіра вже нічого не загрожує. Тоді я поглянула на цього дурня і… поцілувала його. Рошаір відповів на поцілунок, притискаючи мене до себе так, наче то я була на порозі смерті, а не він.

- Ніколи більше так мене не лякай, добре?

- Обіцяю.

-Бо я за себе не ручаюся.

- Це погроза?

- А ти безсмертний?

Рошаір жартівливо підняв догори руки, наче здаючись.

- Агов, вдома націлуєтесь і наобіймаєтесь, - це Макс безсоромно порушив наше усамітнення. Мабуть, ці двоє повернулися, зрозумівши, що ми тут застрягли. – Скільки нам вас ще чекати? Мені вже не терпиться побачити будівлю, куди піде наше з тобою золото, брате.

- Ви нарешті відмовилися від марної надії його собі повернути? – хитро запитала Сабі, визираючи з-за Макса.

- Довелося. Ми ж яку умову ставили? Якщо ви хочете піти геть, віддайте золото. А тепер ми вас навіть за золото від себе не відпустимо.

- Який пафос! – Сабі дзвінко засміялася. Знайома веселість… Все, тепер буде сміятися без кінця. Післястресовий стан, пам’ятаєте?

- Ходімо вже, - я взяла коханого за руку і ми всі вийшли з будинку, весело сміючись, жартуючи і з твердою впевненістю, що тепер у нас точно все буде добре, і заживемо ми однією великою дружною сім’єю.