Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Вона хотіла воскресити його, – я здригнулась від самої думки про це.

- Так. Коли я з солдатами прийшов, щоб обшукати її замок, я був шокований. Це вже була не моя сестра. Вона змінилася до невпізнаваності: стала худа, як скелет, бліда, під очима в неї залягли страшні тіні, а в очах було шаленство. Лідія очорнила свою душу відчаєм і ненавистю. Вона безжально, повільно і дуже болісно вбила шістьох людей. Нам дивом пощастило врятувати її сьому жертву.

- Вона вдалася до відьомських чарів, я правильно розумію?

- Як ти дізналася?

- Тільки відьми мають владу над душами… ну, і боги… а ти якось обмовився, що ваша бабця відьмою була.

- Так, - чоловік замовк, намагаючись впоратися з емоціями. – Але тоді я не знав, що в Лідії є відьомська сила. Я наказав схопити її, щойно побачив, які жахіття відбувалися в підвалі. Але сестра наказала нам не чіпати її, сказала, що сама піде назустріч своїй долі. Сказала, щоб я повернувся до неї і поглянув в очі тій, у кого забрав усе. Я, бовдур такий, підійшов до неї, щоб сказати хоч щось, але моя сестра, - очі Рошаіра злісно блиснули, - прокляла мене.

- Як звучало прокляття? Дослівно, - я не впізнала власного голосу, таким він був хрипким. Я не мала жодних сумнівів, що Рошаір запам’ятав кожне слово прокляття, адже слова відьом наче врізаються в пам’ять їх жертв.

- «Сьогодні ти забрав його у мене! Ще якихось шість жертв – і я повернула б його! Ти ніколи нікого не кохав! Ти не здатен любити! Якби ти міг відчувати це почуття, ти зрозумів би мене! Нащо так жити?! Ти так і помреш, не знаючи кохання! Так, помреш! Помреш! Ти помреш через три роки, чуєш мене?! Проклинаю тебе! Проклинаю! Ти помреш через три роки!» Тоді вона кинулась до столу, схопила ножа і вбила себе. Я не встиг нічого зробити.

- О всесвітня темрява! Рошаіре, ти вляпався! – я закрила долонями обличчя. Я тремтіла всім тілом. Не хочу його втрачати!

- Знаю.

- Скільки в тебе ще є часу?

- До завтра, - він гірко посміхнувся, підвівся з дивану і присів навшпиньки переді мною. Відвів мої руки від обличчя і торкнувся моєї щоки, по якій текла сльоза… - Не плач, Лето, тільки не плач… - він обійняв мене за плечі і поцілував щоку, забираючи губами солону сльозинку. – Я кохаю тебе, Лето, і це сильніше будь-якого прокляття.

- Я теж… Я теж тебе кохаю! – так, я нарешті це сказала, але чи це не надто пізно? – Має ж бути спосіб зняти це прокляття! Він повинен бути!

- Ми з Максом довго думали, як зняти потужне відьомське прокляття, але так ні до чого й не додумались. У нас навіть припущень ніяких не було. Макс об’їздив усі світи, розпитуючи про могутніх відьом, які могли б допомогти, але марно. Смертельні прокляття не зміг би зняти ніхто… Ну, не плач, моя хоробра дівчинко, чого ти плачеш?..

- Що зовсім-зовсім ніяких припущень? – я чіплялася за його сорочку до побілілих пальців.

Рошаір відвів погляд, а тоді знову поглянув мені в очі і твердо сказав:

- Жодних.

І я заплакала. Заплакала так само сильно, як і багато років тому, коли сиділа під кущиком, а дракон мені казав «Чого така хоробра дівчинка плаче?» Завтра він вже цього не скаже. І ніколи більше. Ні! Ні! Ні! Я цього не витримаю! Як я житиму, знаючи, що його більше немає в цьому Всесвіті?!

Рошаір міцно обійняв мене. Він гладив моє волосся, мої плечі. Коханий цілував мої руки, мої щоки, мої губи. А я чіплялася за нього. Я так не хотіла його відпускати…

Але довго плакати, як Сабі, я не вмію. Невдовзі сльози висохли. Щось всередині мене перегоріло, і лишилися тільки тупий біль і відчай.

- Чому ти сказав мені це лише зараз? Чому не розповів раніше? Може, я б знайшла вихід, - я схлипнула, і з очей знову покотилися сльози.

- Шшш, - Рошаір погладив мене по голові і ніжно поцілував моє волосся. – Я не хотів, щоб ти переживала.

- А нащо притягнув у цей замок? Передсмертна забаганка? Хотів, щоб дівчина в тебе закохалася, і тебе було кому оплакувати?

- Це жорстокі слова, Лето. Я знаю, що їх в тобі говорить злість.

- Так. Це правда. Вибач. Але нащо я тут? О, яка зла насмішка долі! Я мусила покохати того, кого мені судилося втратити! Нащо мені було зустрічатися з тобою?! Краще б я тебе не знала! Краще б нам ніколи було не знати одне одного! – я задихалася від відчаю, щосили стискаючи його сорочку. Я знала, що кожне моє слово ранить Рошаіра в саме серце. – Але ні… Якби я не познайомилася з тобою, моє життя було б пустим. Я б ніколи не пізнала, що таке справжнє кохання…

Ми посиділи мовчки, але Рошаір, ніжно гладячи мою руку, порушив цю мовчанку тихими жахливими словами:

- Я написав заповіт, за яким все моє майно перейде тобі. Продовжуй свою справу, дбай про своїх сонечок, роби цей Всесвіт кращим. Я вірю, що тобі це вдасться.

- До біса гроші! До біса благодійність! До біса все! Я хочу, щоб ти жив! Якщо тебе не стане, я… зламаюсь.

- Ні, - твердо заперечив Рошаір і змусив мене подивитися собі в очі. – Ти не зламаєшся. З тобою будуть твої друзі і брат. Ти потрібна їм. У тебе є, заради кого жити. У тебе є мрія, своя справа, ідеал. У тебе є будиночок на Алмазній вулиці. Зроби ще один, два чи сотню таких. Живи заради тих, хто тебе любить. Благаю, не повторюй долю моєї сестри.