Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Я просто… просто…

- Макс тебе образив?

- Ні!

- Тоді хто?

- Просто вчора я прочитала одну сумну історію. Дуже-дуже сумну. Я всю ніч плакала.

Гм, так, це на Сабі схоже. Вона вічно купує собі книги про драми і трагедії, а потім годинами ридає над ними. О, а якось вона уламала мене піти в театр на якусь трагічну історію кохання. Темрява, Сабі половину п’єси проридала, а тоді ще й вдома сирість розводила та ще й мені заснути не давала своїми «Він же так її кохав! А вона… Бездушна жінка!», «Але її я теж можу зрозуміти… Вона така вродлива, а він чудовисько…» і її коронне «О, як мені всіх їх шкода!» і схлипи.

- Слава темряві! Я вже думала добряче проклясти твого рудого дракона.

- Ні, він тут ні до чого.

- Добре. Тоді викинь ту історію з голови. То ж лише книга, вигадка автора. Такого ніколи не було і не буде.

- Лето, сюжети для книг беруться з життя.

- Так, так, звісно. Ти завжди це кажеш.

- А ти ніколи не слухаєш.

Я махнула рукою на сентиментальну ельфійку, і ми пішли до веселої компанії.

Чомусь сьогодні вечір не здавався таким веселим, як два дні тому. Сабі, схоже, все ще переймалася через прочитану книгу, ходила, як в тумані і іноді навіть не чула, що до неї хтось звертається. Макс про щось тихо, але емоційно говорив із Рошаіром в куточку. Зрештою, ми лишили цих трьох в спокої і весело різалися в карти без них.

Десь о десятій ми з Рошаіром провели гостей за мури замку, щоб вони могли телепортуватися до міжсвітового порталу. Прощаючись, Сабі взагалі ледь стримувалась, щоб не плакати. Мабуть, досі думала про ту книгу. Що ж вона таке сумне читала, що досі заспокоїтись не може?

- Лето, ходімо. Нам треба поговорити, - у Рошаіра щось вкрай серйозний вигляд… Насторожує. Втім, що такого могло статися? Я з усмішкою кивнула і ми пішли до кімнати-з-каміном. До речі, за наказом Рошаіра, замість двох крісел сюди принесли диванчик, тож ми тепер можемо сидіти близенько або навіть обійнявшись.

- Про що ти хотів зі мною проговорити?

- Зараз я щось тобі покажу. Тільки не починай верещати, як дівчисько.

В принципі, я і є дівчисько… Але я чесно кивнула і пообіцяла, що верещати не буду.

І дракон почав роздягатися… Поки він знімав піджак і нашийний платок, я шоковано на нього витріщалася, коли ж він почав скидати сорочку, почервоніла і почала усміхатися та кусати губи, щоб не хихотіти. Що ж це він мені такого показати хоче?..

- Твої щоки, як помідори, - дракон і сам почав сміятися, дивлячись на мою реакцію.

- Ай-ай-ай, графе, і як вам не соромно, - я від душі захихотіла.

- Ні, а що смішного?

- Сама ситуація.

- А.

- Чекайте, - вся моя веселість миттю вивітрилась. Крижаний жах стиснув моє серце.

Я стрілою підлетіла до дракона і стала дуже близько, ледь не торкаючись носом його шкіри, розглядати візерунок, схожий на чорне потворне тату, але значно бридкіший. Це прокляття. Без сумнівів. Тільки прокляття може так огидно повзти шкірою, здуваючись чорними набряклими завитками. Воно розрослося так, що охопило правий бік дракона, тягнучись від брюк до грудей. Підозрюю, вся права нога Рошаіра теж вкрита цим смертоносним малюнком. Я торкнулася одного з потворних завитків, який виявився шершавим і холодним на дотик, а дракон здригнувся всім тілом і зі свистом видихнув крізь зуби:

- Не торкайся. Болить.

- Нога теж? Тому ти кульгаєш?

- Так.

- Це пов’язане з твоєю сестрою?

- Так.

- Розповідай. Разом з усіма подробицями.

Дракон важко зітхнув, накинув на себе сорочку, скривившись, коли ніжний шовк торкнувся чорного, потворного, небезпечного, смертельного візерунку. І як він взагалі терпів цей біль?!

- Майже чотири роки тому в моїх володіннях щомісяця почали зникати молоді люди. Саме люди, не наділені магією. Через місяць після зникнення їх тіла знаходили… в різних місцях. Судячи зі стану трупів, їх цілком висушували. Ці нещасні були вже готовими скелетами, обтягнутими шкірою. Їх життєві сили висмоктували протягом місяця, а тіла просто викидали, як непотріб. Знаєш, у людей майже нескінченний запас життєвих сил. В цьому плані з ними посперечатися можуть тільки перевертні. Але з перевертнями було би більше мороки, бо…

- Вони сильніші.

- Так. І зазвичай наділені магією. Через шість місяців, тобто шість трупів, я нарешті зрозумів, де шукати цю тварюку. Всі зачіпки вели в одне місце. В замок моєї сестри. Лідія і її чоловік, Дуф, жили в Телроку, в моєму графстві. Це було вигідно, бо тут недалеко є копальні з сировиною для кишенькових порталів, а Дуф був власником заводу з їх виробництва. То була дуже успішна і прибуткова справа. Але одного страшного дня на заводі стався нещасний випадок. Будівля просто вибухнула через недотримання техніки безпеки. Дуф помер. Лідія дуже його любила. Понад усе. Понад життя. Вона буквально жила ним. Та й це було взаємно. Лідія з Дуфом були справді ідеальною парою. Знаєш, я їм навіть трохи заздрив, - Рошаір сумно посміхнувся. – Після смерті чоловіка сестру наче підмінили. Вона перестала з’являтися на прийомах, приїздити сюди, до Максиміліана чи до наших батьків. Вона замкнулася у себе в замку і посилала відомим маршрутом усіх, хто приходив висловити їй свої співчуття чи щоб просто провідати. Ми вирішили не чіпати її, дати їй час, щоб прийти до тями, оплакати Дуфа. Яким я був ідіотом…