Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

Я задумливо кивнула, приймаючи його відповідь, але про свої думки з цього приводу говорити не стала. Хлопчик вірить в цей ідеал, і я не маю права розбивати його рожеві окуляри. Але… от не вірю я в шлюб. Самі подумайте, де гарантія, що якби батьки Нокса одружилися, вони б жили довго і щасливо дружною сім’єю? Якщо вони розійшлися, то їх кохання не було сильним. Та й взагалі мама в Нокса дивна якась. Яка нормальна матір залишить свою дитину, бо її чоловік кинув?

Я таки повернулася на кухню, залишила там поцуплену макулатуру, взяла тацю з двома чашками кави і печивом та з усмішкою пішла в кабінет Рошаіра.

- Кава, ваша світлосте, - я, імітуючи офіціанта, поставила перед драконом горнятко кави.

- Дякую, Лето. Ти дуже люб’язна. А чому ти так забарилася? Я вже думав іти тебе шукати.

- О, треба було ще затриматись, щоб ти таки пішов і зробив собі перерву хоч на п’ять хвилин, - я зробила вигляд, ніби мені страшенно прикро. – Треба іноді відволікатися від роботи. Ти себе так заганяєш.

- Матиму на увазі, - Рошаір сьорбнув кави, а тоді запитав: - То що тебе затримало?

- З тобою неможливо змінити тему, - я вкотре за сьогодні перевернула очі. – Затрималась, бо наздоганяла Кіара з газетами.

- А я так сподівався приховати від тебе ті вигадки.

- Чому? Я вже давно таких сміховинних нісенітниць про себе не читала. Ще відтоді, як проглянула книгу про дроу П. Фіора.

Рошаір скосив погляд на край столу, де досі лежала ця книжечка. Темрява, вона вже два тижні на тому ж місці лежить!

- А там що, геть усе неправда?

Я розвела руками.

Рошаір взяв книжечку П. Фіора і безжально спалив її чорним полум’ям просто у себе в руках. Навіть попелу не лишилося! Неймовірно! Ех, шкода, з моїм резервом так не помагічиш.

- Ти правильно робиш, що не береш в голову писанину журналістів.

- Я ж не дурна, - я знизала плечима, а тоді дещо згадала: – О, Рошаіре, я хотіла спитати. Нащо тобі окуляри?

- Щоб краще тебе бачити, Лето, - його обличчям сковзнула іронічна посмішка.

- Ні, ти не так мене зрозумів. Можна ж купити краплі для очей, і зір буде стовідсотковим.

- Я не люблю крапати щось в очі. Дратує. А ще в мене немає часу ходити щомісяця до цілителя для перевірки очей і отримання нової порції крапель.

- Тобто тобі елементарно лінь.

- Та ні, що ти. Як мені може бути лінь? – дракон, саркастично посміхаючись, відкинувся на спинку крісла.

- Я вмію чути саму суть в твоїх словах.

- Браво, Лето.

- Завжди до твоїх послуг, Рошаіре.

Дракон тихо засміявся і знову повернувся до роботи, а я залишилася сидіти в кріслі навпроти, потихеньку цмулячи каву і безсоромно любуючись драконом.

***

Вже ближче до вечора я пішла до себе, щоб перевдягнутися в чорну вечірню сукню з блискітками. Мені вона дуже сподобалась. Не пишна, але й не облягає, а тканина дуже приємна до тіла. Стараннями Варії речей у мене тепер ціла купа – на всі випадки життя.

Першими прибули Сабі з Максом.

- Рада вас бачити, - я міцно обійняла Сабі і дозволила Максу поцілувати свою руку.

- Навзаєм, - Сабі якось нервово усміхнулася. Щось очі у неї якісь червоні, обличчя бліде, а під очима залягли темні тіні, наче вона багато плакала… Щось тут не так. Треба з нею поговорити віч-на-віч…

Привітавши всіх гостей, ми з Рошаіром провели їх до обідньої кімнати.

- Граф Дракула відпочиває просто, - присвиснула Вікторіка, розглядаючи темне убранство замку.

- Дракула? Хто це? Я його не знаю, - Рошаір вигнув брову.

- Та то така легенда в світі, де я виросла. Про вампіра, який любив темний інтер’єр.

- А де ти виросла? – я переборола себе і дала волю цікавості. Це ж невинне питання, правда? Я ж не втручаюся в її особистий простір, так?

- На Землі. То світ без магії, але мені там подобалось. Я й зараз час від часу туди навідуюсь.

- Треба буде з’їздити туди, - задумливо сказав Смаріер. – Мені цікаво, яка та Земля.

- Тобі цікаво, бо я там виросла чи через те, що то батьківщина «Володаря перстнів»? – усміхнулась Вікі.

- І те, і те, - Смаріер обійняв дружину за талію.

Ми добре повечеряли, жартуючи і сміючись. Коли всі вставали з-за столу, я скористалася ситуацією і висмикнула Сабі на розмову, гучно сказавши:

- Сабі, ходімо. Я маю тебе познайомити з Ноксом. Чарівний хлопчик! Хоче стати священнослужителем, коли виросте.

Але до Нокса, самі розумієте, я подругу не повела. Натомість я запхала її до першої ліпшої кімнати і в лоб запитала:

- Що з тобою таке?

- Ти про що? – Сабі спробувала зобразити подив і нерозуміння, але я ж її знаю. Я бачу, коли вона лицемірить.

- У тебе такий вигляд, наче ти всю Нідалію сльозами затопила. Кажи все як є.