Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Якщо ви не проти, мені б хотілося поговорити з вами без сторонніх.

«Ніби в мене є вибір», – нервово повела плечами. Хотілось поплакати. Чи побитись головою о стінку.

– Звісно, – прошепотіла. Не тому, що в неї голос відібрало від страху. А тому, що лікар сказав зберігати тишу в кімнаті. Так.

– Прошу, – чоловік показав на вихід. І вона поспішила вийти. Нога нила, боліла і самовільно підгиналась. Нещодавня коротка пробіжка в пошуках допомоги не пройшла непомітно. Але попросити милиці Романа не встигла, Костянтин знов підхопив її під руку і доволі обережно довів до чергової кімнати заставленої дорогими меблями, килимами, вазами і картинами.

«Зрозуміло, чого він так добре знає історію, – подумала невпопад. – Якби я жила у музеї, можливо теж не мала б таких проблем».

– Отже, – її всадили в зручне глибоке крісло. Сам Костянтин вмостився в таке саме навпроти. – Ми не були досі представлені за правилами. Моє ім’я – Величко Костянтин Ізяславович. Голова служби безпеки княжого дому.

«Моє ім’я йому звісно відомо», – промовчала.

– Оскільки останні події напряму стосуються княжої родини, розслідування відповідно проводиться нашим підрозділом, особисто мною.

Знову нічого не сказала. Хоча хотілося помітити, що справляється зі своїми обов’язками ця людина так собі.

– Спроба замаху на члена княжої родини сама по собі не є чимось незвичайним. Ви здивуєтесь, скільки насправді готується подібних нападів, які зрештою нам вдається нейтралізувати ще на етапі їх планування чи впровадження.

Романа задумливо закусила губу. Вона хотіла працювати на СБ! Звісно вона хотіла приймати участь в пошуках таких от мерзотників! Але ж не сидіти з підозрою, що сама до них відноситься.

– Однак цей замах відрізняється, – чоловік уважно стежив за Романою. Дівчина і бачила, і відчувала його чіпкий гострий погляд на собі. – Якби Його Королівська Вельможність перебували там, де мали перебувати згідно протоколу поїздки, він безперечно загинув би. Ніхто з тих, хто залишався в готелі на п’ятому поверсі і вище не вижив. – Чоловік схилив голову в сторону. – Якби Його Королівська Вельможність повернулись в готель хоча б на пів години раніше, він також з високою долею імовірності загинув би.

Романа здригнулась від того, яким жорстким поглядом дивились на неї. Костянтин перебував у розслабленій позі, говорив спокійно, неспішно. Але кожне його слово важило забагато для звичайної непримітної студентки.

– Мені чудово відомий характер і вдача Його Королівської Вельможності. Якби він опинився в цій ситуації сам, наодинці з тими, хто вчинив замах, його шанси на безпечне повернення також наближались би до відверто мізерних, – Костянтин перевів погляд за спину Романи. – Мене, як главу СБК, в цій ситуації надзвичайно бентежить величезна кількість цих «якби». А також те, що єдина причина, з якої княжич вижив і повернувся до столиці відносно цілим, є випадковість. Отже, пані Світла, чи була ваша зустріч із Його Королівською Вельможністю такою саме випадковістю?

От тепер Романі стало по-справжньому страшно. Не так страшно, коли в тебе стріляють, але дуже близько. На неї дивилась похмурими очима людина, яка мала дуже-дуже широкі повноваження.

– У мене є детальний звіт від людей, які слідували за вами весь час від Крокус-Експо. Тепер я був би радий почути вашу версію подій. Всього, що трапилось із вами, пані, від моменту вашого першого знайомства з княжичем і до нашої із вами розмови.

*******************************

Ярослав прокинувся миттєво і одразу підвівся. Заболіло поранене плече, але він майже не звернув на нього уваги.

Він лежав на своєму ліжку у своїй кімнаті. Важкі гардини були опущені, але навіть так була помітна нічна пора за вікном. І тиша. Суцільну темряву спальні розбавляло сяйво однієї з ламп, що стояла на столику недалеко від ліжка. В кріслі поруч сиділа мовчазна фігура батька. Чоловік, одягнутий в домашній легкий костюм і халат, похмуро слідкував за сином.

Він виглядав химерно в рівному світлі нічної лампи. Тіні ще більше підкреслювали провалля очей, викарбовували кожну зморшку і вибілювали русе волосся, від чого воно виглядало майже сивим.

– Як ви? – Перепитав Ярослав. При цьому сам не розумів достеменно, за що саме запитує. Чи хотів він знати як почувається його батько? Чи цікавила сама його присутність в кімнаті? Коли в останнє князь перетинав поріг його спальні? З якою метою?

І ще Ярослав не пам’ятав, як взагалі опинився у себе в ліжку. Що сталось?

– Пам’ятаєш, – раптом почав князь, прикриваючи очі, – тобі було тринадцять років. Один із твоїх однокласників звинуватив тебе у крадіжці. І ще двоє навіть це підтвердили. Ці діти хотіли уваги, а ти не знав як розв’язати цю проблему не привертаючи її до себе.

Ярослав завмер. Справді, наче таке було в його минулому, але він заледве розумів, чого його батько про це згадав. Давня історія, неприємна, але така далека, що вже не мала жодного значення. Однак батько якось дивно посміхнувся.

– Пам’ятаю твій погляд, коли ти просив мене про допомогу. Ніби це було найскладнішим проханням твого життя. І це був останній раз, коли ти мене про щось взагалі просив.

В кімнаті знов запанувала тиша. Князь про щось думав. А Ярослав сидів на ліжку без жодної думки. В голові було дивовижно порожньо.

– Ти мене розбалував, – знов продовжив батько. З черговою дивною посмішкою глянув на свого сина. – Я настільки звик до того, що твоя поведінка ідеальна, дії передбачувані, розумні і прораховані щодо наслідків, що абсолютно упустив наше спілкування. Будь-які проблеми ти вирішував самостійно, якщо такі взагалі траплялись. Мені не доводилось із тобою сперечатись, карати тебе чи повчати. Я на пальцях однієї руки можу перерахувати моменти, коли ми не доходили згоди. І зараз, чесно кажучи, я розумію, що можливо це не через те, що ми маємо однакові погляди на життя. А через те, що я просто тебе не знаю? – Чоловік схилив голову. В його тихому голосі звучав якийсь смуток, емоція, яку хлопець не очікував почути. Не від цієї людини. – Відколи ми почали спілкуватись у форматі не батько – син, а князь і княжич? Відколи ти перестав бути самим собою переді мною?