Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

«… Да-а при-і-деть ца-арствіє Твоє…

Яко на небесі, так і на-а зе-емлі…»

А в цю саме мить офіцер махає півроті шаблюкою: «плі!», і лунає сальва пострілів сімдесят двох рушниць, цівками спрямованих у юрбу…

Натовп наче підкинула нечуваної сили ураганна хвиля — всі сім тисяч, як один, позбавлені найменшого прояву керівництва, з лютим тваринним жахом кидаються врозтіч до бараків, за бараки…

В тісних провулках між бараками, спотикаючись ногами, падає один, а за мить на ньому виростає гора, запруджуючи ввесь провулок, пронизуючи передранкове повітря дикими зойками безмежного жаху.

Офіцер спустив свою півроту, як хортів із цепу, на юрбу, хорти кинулися тепер уже з прикладами, і почали трощити черепи, спини, ноги, руки…

Через п’ятнадцять усього хвилин населення всіх двадцятьох бараків, вишикуване в стрункі лави по чотири поспіль, посунуло мовчазне, понуре в широко розчинену браму на роботу, забуваючи тепер навіть танцювати босими ногами по снігу.

На виході з брами зупиняються коменданти бараків і, страшенно поспішаючи, молотять ломаками по головах і плечах переможених.

Не чіпають вони тільки тих, що попростягалися непорушно на втоптаному снігу, та ще тих, що звиваються на майдані в корчах із поперебиваними ногами, руками, з порозбиваними до запаморочення головами.

Непорушних було тільки сім, а помолочених прикладами — «тимчасово непрацездатних» п’ять чи шість десятків.

Хвалилися ми поміж собою тоді ввечорі, що багато більше лягло було б трупами, коли б не складалася караульна піврота на три чверті з румун — вони, мовляв, усі стріляли вгору.

Мені того дня дісталася тільки синьо-кривава гуля на потилиці, з довгим хвостом уздовж спини від комендантської ломаки на брамі.

Коли пригнали нас з роботи на обід, майдан у таборі було вже прибрано, і нам доводилося тільки з німим одчаєм обминати незасипані, ще новим снігом червоно-чорні калюжі крови на місцях, де непорушно лягли нещасні жертви нашого «повстання».

Генерал того дня таки приїхав, але не до нас, а до караульної півроти, на власні очі оглядав рушниці у кожного вартового, неначе міг дізнатися таким способом, хто з них насмілився стріляти вгору… І був дуже лютий, що нічого з’ясувати не міг.

Життя наше після того ані трішечки не змінилося, тільки з усіх чотирьох кінців табору, вздовж дротів, викопали мадяри, нашими силами, окопи і навперехрестя поставили чотири, з цівками на табір, кулемети з постійними, беззмінними коло них вартовими.

Весь цей стихійний вибух дуже нагадує мені гапонівщину — тільки й того, що не стояв реальною постаттю на чолі якийсь збаламучений плутаним світосприйманням, спритний і в’юнкий тип.

І нічого ми не досягли, коли навіть не погіршили умов свого життя, бо жорстокіші знову стали барачні коменданти, що вже почали були звикатися, зживатися з нами; частіші й суворіші стали сипатися на наші голови й спини кари за найдрібніші провини, та ще пильніше, стоокіше стали доглядати, щоб не втікали.

Що робили інтелігенти, навіть такі, як Дмитро Русінов, щоб допомогти тим хвилям незадоволення, образи і протесту вибухнути організовано, щоб, бодай, ціною жертв досягти якихось полегшень справаді безнадійної долі сімох тисяч чоловіка дорослого, колись міцного, роботящого люду?

Я зустрівся з Русіновом того самого вечора.

— Ну, як — вам не дісталося ранком?

Ні, йому нічого не дісталось. Він, добре зваживши обстановку, тримався там і так, — щоб не потрапити ні під кулю, ні під приклад.

— Тільки боки трохи нам’яли, як розбігалися. А, знаєте, є якась чарівна краса в тій картині, коли сім тисяч навколішки затягли «Да святиться ім’я Твоє…» А паніка — на це варто подивитися!..

Я плюнув перед моїм другом і навіть не розтер… Проте, він не образився. І приятелювали ми помалу й далі.

Дядюшки Смірнова я не добачаю. Як стріну, обминаю, як чужого, а унтери-пограничники перед самим «повстанням» утекли втрьох. Вони все намагалися знову поновити зо мною зносини, кілька разів — не наважуючись заговорити особисто, — підсилали посередників, щоб на своє виправдання, переказати, як їм тоді «не пощастило» залишитися на роботі вночі, щоб прилучитися до мене. І я тримаюся від них далі, бо почуття мої підказують мені, що брешуть хлопці: здрефили…

Вони, правда, таки втекли. Але через місяць прибули назад до табору, як підслідчі в справі якоїсь десь крадіжки харчів із льоху, з поламанням замків, та ще в справі… згвалтування якоїсь жінки. Побули вони, заарештовані, в Гаймашкері недовго, потім кудись їх повезли.

У мене найбільший тепер — після Дмитра Русінова, цікавого, як культурний співрозмовець, єдиний друг — Ілля Симонія. Ми з ним обробляємо тихцем табачниці на спілку.

А взагалі життя — холодне, голодне, і щодалі — безрадісніше.