Рина Мир - В обіймах ночі, Рина Мир

Глава 26. Сумні новини

Глава 26. Сумні новини

 

Стася

Тиждень минав так повільно, ніби дні вважалися хвилинами. Я так і не зустрілася з Тімом, оскільки мені б і не дозволили цього зробити. В поліції я більше не з’являлася, уникаючи контактів з батьком. Додому я теж не повернулася за його наказом, тому за тиждень він, напевно, вже оскаженів, не знаючи, де я знаходжуся. А може й ні. Хтозна. Двері ж то зачинені в моїй кімнаті, тому можливо і таке, що туди так ніхто й не зайшов, вважаючи, що я не хочу виходити. Знаючи своїх батьків, вони не надто опікуються мною, тому можуть залишити мене в подібному спокої.

Я тримала контакт лише із Миколою Віталійовичем. Адвокат давав мені вказівки, коли і о якій годині відбудеться суд. Я не могла ні їсти, ні нормально спати, все чекала того проклятого суду, що мав відбутися над невинною людиною. Кляла батька, який домігся того, щоб Тіма посадили на довгий термін якомога швидше. Як так можна? Де ж та його бісова справедливість? Він вважає, що чинить правильно за порядками закону, а я вважаю, що йому без різниці, кого саджати до в’язниці.

Сьогодні я почувала себе надто збудливо. Вночі погано спала, але навіть вдень сон теж не йшов. Я лиш сиділа на підвіконні та дивилася на щасливих, радісних, а головне, вільних людей, які поспішали на роботу, просто прогулювалися парками й цілувалися, тримаючись за руки. На жаль, я не могла собі цього дозволити – просто відчувати життя на повну його силу. Без Тіма мені це не вдавалося.

– Тась, ти хоча б поїла, – зайшла до кімнати подруга, яка пів дня провела на кухні. – Ходімо поїмо. Я сирники приготувала, м’ясо запекла з овочами.

– Чогось геть не хочеться, – підняла на неї важкий погляд.

Я досі живу в подруги й мені незручно через це. По-перше, я розумію, що заважаю Олі своєю присутністю. По-друге, її батьки щодня мене питають, що я думаю далі робити. Звичайно, вони вважають, що я знайшла собі безкоштовне місце для життя, де поють, годують, спати покладуть і не зможуть ні в чому меін відмовити. Я б з радістю знайшла для себе тимчасову квартиру для оренди, але на жаль, не маю на неї коштів. Як і роботи, відповідно.

– Тась, ну, ти глянь на себе. Ти вже так схудла за ці дні, що й не впізнати.

– Олюнь, дякую, але я не хочу. Я чекаю дзвінка від адвоката. Він має подзвонити та сказати, о якій годині мені завтра з’явитися  до суду.

– Все-таки підеш?

– Звісно. Я не можу інакше. Дати батьку волю, щоб він посадив Тіма, коли я можу все виправити? Ні. Я не дозволю.

Оля зітхнула та сіла на край ліжка, подивившись на мене важким поглядом.

– Мила, а ти не думала, як тебе адвокат знайшов, якщо Тім не хотів нікому про тебе розповідати?

– Не знаю. Для мене це не має значення. Я вдячна йому за те, що він все-таки мене знайшов, і тепер я можу не дозволити посадити невинну людину за грати.

– Воно то так, але як можна розшукати людину всього лиш за добу? Ти про це не думала?

– Не думала й тобі не раджу. Я зараз думаю лиш про одне: як там мій Тім?

– А мені щось це все не подобається.

– А мені байдуже. Я хочу лиш одного, щоб Тім був на волі і поруч зі мною, – поглянула на подругу очима, сповненими слізьми.

– Бідненька ти моя, – вона підійшла до мене та обійняла, погладивши по плечу.

Через хвилину роздався дзвінок телефону Олі. Я впевнена, що це адвокат. Я дала йому номер подруги й він дзвонить в разі потреби.

– Микола Віталійович? – запитала, коли подруга взяла смартфон до рук.

– Так, – передає мені слухавку.

– Алло. Дорого дня, Миколо Віталійовичу.

– Доброго дня, Станіславо Вадимівно. Я телефоную до вас з сумними новинами.

– Що сталося? – мої руки починають тремтіти, передчуваючи небезпеку.

– Суд перенесли. На сьогодні.

– ЩО? – вигукнула я, злякавши Олю. – Чому? Хто це зробив?

– Здається, в поліції дізналися про те, що я шукав всі варіанти визволення Тимура Олександровича, а тому вирішили перенести і мені про це не повідомили. Я сам лише щойно дізнався, коли прибув до відділку, щоб перевірити як справи мого підопічного, але хлопця вже в камері не виявилося. Черговий, що працює тут другий день,  промовився мені про суд. Але гадаю, він вже там не працюватиме. Довгий язик там не потрібен.

– О, боже… – тепер тремтять не тільки руки, а й коліна, а серце вистрибує з грудей, хвилюючись за коханого. – Як же так? Навіщо? Що тепер робити?

– Я зараз їду до суду, щоб врятувати його, бо це вже схоже на якесь насилля. Його катували і не раз, щоб він зізнався у скоєнні злочину, а тепер ще й хочуть посадити, бо він не зізнається.

– Господи… – сльози ллються рікою.

– Ви зможете бути в суді через годину?

– Так, звісно, я приїду. Негайно виїжджаю, – кладу трубку й дивлюсь на стривожену подругу. – Олю, я повинна їхати.

– Я розумію. Я не тримаю тебе. Але якщо це дійсно справа рук твого батька, ти розумієш, що, можливо, твоєму Тіму навіть суд не допоможе?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍