Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

29.2

― Ти ревнуєш, Касі? ― муркоче, притягуючи за талію до себе. ― Не можу повірити?

Проводить носом по моїй скроні, ніжно цілує волосся.

― Нічого подібного! ― пирхаю у відповідь.

А сама зіщулююсь від приємних мурашок і ледве не прикриваю очі, насолоджуючись лагідними доторками.

― Графиня Морред дружина Імліса Морреда, троюрідного племінника короля. Улюбленого племінника ... ― вагомо вимовляє, продовжуючи бешкетувати. ― Гарна дівчинка. Трохи безглузда і химерна, але непогана.

Ці слова ніяк мене не заспокоюють. І гарні дівчатка, які крутилися колись біля чаклуна, будь вони хоч тричі заміжні, бісять неймовірно.

― І я її… ледве знаю, ― додає, лукаво.

Знову пирхаю і тремтячими руками розпечатую конверт, щосили намагаючись не звертати уваги на пестощі. А, прочитавши акуратні рядки, тут же беруся перечитувати ще раз, потім ще й ще…

― Сіварде, ― простягаю листа колишньому чоловікові. ― Що це?

Мені й досі не віриться, що я правильно прочитала повідомлення.

― Графиня Морред просить мене виготовити для її заміської резиденції тридцять килимів? Тридцять? Сіварде?

Чаклун пробігає очима листа і стримано гмикає.

― Цілком у дусі Вінори. Літній палац їй дістався від матері. Невеликий маєток у якому графиня воліє проводити хоча б один місяць літнього сезону в компанії наближених друзів та родичів. Мабуть, помітила твій подарунок королю й вирішила здобути собі ексклюзивний виріб.

― Але тридцять, Сіварде... Цілих тридцять! Я не зможу за місяць зробити стільки. У мене немає дизайну та робочих рук. Не встигну просто…

Пропозиція шикарна, і втрачати її не хочеться, але умови нездійсненні. Навіть якщо не спати й не їсти, а працювати без перерви двадцять чотири години на добу, то не вийде виготовити все замовлене.

У розпачі беруся ходити по кабінету, стискаючи пальцями скроні.

― Так, Касі, годі метатися, сядь і заспокойся! ― ловить мене за талію і силоміць садовить в крісло. ― Все в тебе вийде. Просто подумай, проаналізуй та оціни можливості.

― Можливості я й так можу оцінити, ― починаю розгладжувати на колінах поділ дорожньої спідниці.

Я так і не встигла змінити одяг, і тепер невдоволено морщусь, помічаючи засохлі плями та дрібні дірки на тканині.

― Мені потрібно два місяці мінімум, ― задумливо промовляю. ― Але відмовитись я не можу це дійсно шанс.

― Ти маєш рацію, ― киває Сівард, сідаючи навпочіпки переді мною. ― Вінора вважається законодавицею моди при дворі. Якщо у неї будуть килими твого виробництва, вважай нестачі в замовленнях ти відчувати більше не будеш.

― Що ж робити? ― Розгублено підіймаю погляд.

― Пиши їй. Скажи, два місяці.

― Але як? Мені страшно! ― пальці мимоволі стискають цупку тканину на колінах.

― Кас, вона замовник, а ти майстер, ― обережно вивільняє спідницю з мого захоплення і допомагає підвестися на ноги. ― Зрозуміло, що їй хочеться якнайшвидше, але й тобі потрібно вибудувати свої рамки. За цією роботою орієнтуватимуться інші. Знай собі ціну.

Сідаю за масивний письмовий стіл і беруся за відповідь. Пальці тремтять. Я буквально зависаю над кожним реченням, намагаючись підібрати найбільш підхожі слова. Ще ніколи мені так важко не писалися листи. А після відправлення повідомлення почуваюся наче вичавлений лимон. Адже я ще й від дороги не встигла відпочити, а тут нове потрясіння.

Та руки вже сверблять перенести тисячі начерків нових килимів на папір і узятися до роботи. Разом зі страхом у мені поселяється неймовірний ентузіазм і вирує енергія. Тим більше, що ціна за килими має бути немаленькою. Я не соромлюся її трохи збільшити за поспіх. Мені здається, це цілком справедливо.

― Кас, ― суворо дивиться чаклун.

― Що? ― невинно підіймаю брови.

― Обіцяй мені, що ти приляжеш відпочити.

Грізний погляд багатозначно проходиться по моєму змарнілому обличчю і зупиняється на гарячково виблискуючих очах.

― Сіварде, стільки роботи, ― хитаю головою.

А руки вже нишпорять у ящиках столу в пошуках теки з чистими аркушами. Потрібно терміново зробити парочку замальовок, доки думка не втекла.

― Вона зачекає, ― закриває шухляду. ― Тобі потрібен відпочинок.

Його погляд здається дещо загрозливим.

― Я відпочила. Дорогою сюди.

Намагаюся знову відкрити бажані дверцята.

― Цього мало, ― з натиском вимовляє, міцно притискаючи дерев'яну панель.

Роздратовано соплю.

Швидше за все він має рацію. Але як тут відпочивати, якщо всередині все перевертається, а пальці сверблять у бажанні втілити в життя картинки, що виникають у голові? А ще так хочеться поділитися радісною новиною із домочадцями. Ну хоча б із Кадіром та Тітмірою.

Закушую губу і заходжуся зосереджено її жувати, думаючи, як би схитрувати й пообіцяти чаклунові те, що він хоче від мене почути, але й одночасно зайнятися своїм, не обдуривши його.

― Касі, я вже бачу, що ти шукаєш обхідні шляхи, ― сміється Сівард.

І коли ж устиг мене вивчити настільки добре?

― Відпочинь. Я попрошу Тітміру за цим ретельно простежити. Мені потрібно буде ненадовго відлучитися, залагодити деякі справи. Але надвечір я повернуся. І ми поговоримо. Ти ж хотіла мені сказати щось важливе?

Підіймаю розгублений погляд. Кліпаю…

А, так… Точно… Моє переміщення у цей світ. Із Сівардом однозначно треба поговорити. До того ж саме сьогодні.

Розгублено киваю, обіцяючи слухатись.

Сівард, задовольнившись такою відповіддю, швидко приймає ванну, наспіх ковтає кілька канапок, запиваючи чаєм, і їде. Я ж насолоджуюся банними процедурами набагато довше. Лежу, закинувши голову на борт дерев'яного корита і роздивляюся вибілену стелю.

Відповідь від графині надійшла буквально годину тому. Вона була на все згодна. І ескізи майбутніх виробів я зобов'язалася вислати їй до кінця цього тижня. Чи треба говорити, з якою радістю сприйняли новину економка та Кадір. Вони ледве в танок не пустилися, прикинувши наскільки покращає наше фінансове становище одним махом. Та й зараз аванс, виплачений Вінорою, дозволить трохи позатикати грошові дірки та закупити чимало потрібних речей, у тому числі й деякі матеріали для роботи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍