Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 22

Після сказаного Цеглою на подвір'ї запанувала така тиша, нібито все живе на Землі вимерло одним махом. Тиша, яка відчувалася на дотик, тиснула своєю вагою і відбирала можливість спокійно дихати. Я перевела погляд на Діму в надії, що він розсміється і скаже, що це все жарт. Дурний жарт, потіха, розіграш і не більше. Хоч що-небудь скаже. Вiдповiсть Цеглині гарненьким ляпасом за сказане i обiйме мене. Заспокоїть. Але він не поспішав спростовувати його слова. Стояв, виблискуючи злісним поглядом у бік Цеглини, і мовчав. Його обличчя нагадувало камінь, руки мимоволі стиснулися в кулаки. Через довгу мить Діма видихнув і нарешті почав говорити.

— Злате, я не знав, що в машині твої батьки..., — винувато протягнув він, і шок потужною хвилею затопив мою свідомість. — Тільки після аварії зрозумів, хто там загинув...

Ні-ні-ні-ні. Цього не може бути. Він не те сказав. Не те. 
Прокинься. 
Хотілося струснути головою, проганяючи уявну картинку сюром.

Безглуздо дивлячись на Діму, я намагалася знайти хоч якесь пояснення його словам, але пояснення не було. Точніше, було - він сказав, те, що сказав, а я почула, те, що почула. Ледь стримувала себе, щоб не втратити свідомість від жаху. Господи, він весь цей час брехав мене. Зізнавався в коханні й знову брехав. 
Усередині мене ніби жбурнули бочку з бензином, і той спалахнув, перетворюючи всі мої мрії та надії на нездійснений попіл.

— Злате, я все поясню, — Діма простягнув руку до мене руку, і я гидливо відсторонилася подалі від нього.

— Поясниш? — з нервовим смішком перепитала. — Мені й так усе зрозуміло.

Зі свистом вдихаючи розпечене повітря, я не могла ні про що більше думати. Усе миттю стало на свої місця. Зникнення Діми, обман тата, смерть батьків...

Усе це черговий обман. І наша зустріч лише насмішка долі, на яку я знову купилася.

Я швидко озирнулася. Потрібно бігти. Забирати всіх і бігти. Єгор із Мірою вже в будинку. Де Олена — не знала...

— А я ж тобі вірила... — у моєму голосі звучали гіркота, зневага, душу заливала відчайдушна лють. — Вірила, Дім, - прошепотіла, долаючи бажання заплакати.

— Злат...

Я позадкувала назад. Довгий шлейф сукні чіплявся за декоративні чагарники, тонкі підбори грузли в землі. Я різко розвернулася і зірвалася на біг. Заплутуючись у подолі власної сукні, я майже опинилася біля будинку. Але грубе хватання за шию швидко перервало мою спробу втекти.

— Далеко зібралася, сучко? — міцні пальці на плечі. Ривок. — Цеглина ще не закінчив...

Один із хлопців, що був серед запрошених гостей.

— Пусти, — я встрепенулась, намагаючись звільнитися, але він лише сильніше здавив мою шию, позбавляючи потрібного кисню. Липкий, первісний страх охопив мою єство. Мені потрібно врятуватися. І врятувати дітей.

З усієї люті я вчепилася нігтями в чоловічу руку.

— Сука, — розвернувши до себе, він з розмаху вдарив мене по обличчю. Я скрикнула від болю і впала на землю. Але він тут же ривком підняв мене і штовхнув уперед.

Голова паморочилася, шум у вухах перетворився на мерзенний дзвін, з розбитої губи текла кров.

— Я нікуди не піду... — прохрипіла, розуміючи патовість ситуації.

— Слухай, ти, — мене боляче схопили за волосся і погрозливо промовили прямо в обличчя:

— Якщо ти зараз не закриєш пащу, я відріжу тобі язик і запхаю в дупу. Ти мене зрозуміла?

Не отримавши від мене відповіді, хлопець за волосся потягнув мене назад до святково прикрашених столиків. У дворі, в оточенні головорізів, на колінах стояв Діма. Обличчя розбите, руки за головою, погляд прямо на мене.

— Цеглино, відпусти її. Можеш зробити зі мною, що хочеш. Вона ні до чого, — прошепотів Діма, піднімаючи очі на амбала. Той, запхавши руки в кишені, з усмішкою дивився на нього.

І до чого це все геройство? Може, раніше б я й купилася на таке. Але зараз... Більше не повірю. Досить. Діма ж такий, як і вони. Бандит. Убивця. Боягуз.

— Відпущу, обов'язково, тільки спочатку повеселимося, — закинувши голову, Цеглина голосно розреготалася. — Ти ж не будеш скупитися? Даси другові спробувати прокурорську повію?

Я різко перестала дихати, захлинаючись у власній істериці. Забуваючись у гулі гучних думок. Крім неминучої смерті на мене чекає дещо страшніше... Господи, тільки б Міра з Єгоркою встигли втекти... Тільки б встигли.

Цегла поважною ходою підійшов до мене. Охоплена панікою, я не могла поворухнутися. Він без особливого інтересу мазнув по обличчю і великим пальцем торкнувся губи, що кровоточила. Я зашипіла і здригнулася, але відпускати мене в його плани, мабуть, не входило. Цегла схопила мене за лікоть і притягнула до себе. Від нього тхнуло алкоголем і дорогими цигарками.

— Жити хочеш? — підлесливо запитав він. Його величезні лапища безпардонно ковзали по моєму тілу, і я лише зусиллям волі змусила себе не здригнутися.

— Хочу, — тихо зізналася.

— Цеглино, будь ласка, — Діма з відчаєм крикнув, — я зроблю все, що потрібно, тільки відпусти Злату. Будь ласка.

— Як же ти мене задрав, — Цеглина важко зітхнув. — Заспокойте його, — він жестом руки звелів хлопцям, що стояли поруч. Ті без зволікання почали лупцювати Діму по чому тільки бачили.

— Стій, досить! — вирвалося в мене мимоволі. — Досить! — я несамовито закричала, не в силах більше дивитися на звіряче побиття.

Нехай Діма мене обманював. Нехай приховував усе. Але я його любила. Як остання ідіотка любила і боялася за нього.

— Будь ласка, — уже я благала Цеглину про пощаду. — Досить...

Не удостоївши відповіддю, він показав хлопцям, щоб ті зупинилися. Діма безсило лежав на холодній землі і ледь чутно стогнав.

— Я не прощаю зради, — спокійно почав Цеглина, притискаючи мене до себе. Я чула його рваний подих, нервовий скрип зубів. Він був злий. Дуже злий. — І ти, Дим, знав про це. Адже так? Але все одно вирішив обдурити і піти проти мене.

— Відпусти Злату... — як заведений повторив Діма. Похитуючись, він спробував піднятися на ноги, але нічого не вийшло. — Це я винен... Я обдурив усіх...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍