Лі Бардуго - Королівство шахраїв

спершу задумував Каз, новий план не передбачав того, щоб хтось тримав сітку у всіх на очах. Отже, Інеж ітиме, як ішла завжди, ніщо не зможе впіймати її, а вгорі підтримуватимуть лише невидимі крила.

Інеж витягла свій балансир із петельки в камізельці та, змахнувши рукою, розкрила його на всю довжину. Дівчина перевірила вагу балансира в руках, зігнула в капцях пальці ніг. Капці були шкіряні, украдені на її прохання з цирку «Циркоа». Їхнім гладеньким підошвам бракувало упевненої відчутної хватки її улюблених гумових черевиків, проте ці було легше зняти.

Нарешті Ніна подала сигнал — короткий спалах зеленого світла.

Інеж ступила на линву. Тієї ж миті на неї налетів вітер, дівчина повільно видихнула повітря, відчуваючи, як він завзято її смикає, і скористалася гнучкою жердиною, щоб опустити нижче свій гравітаційний центр.

Мара дозволила колінам ледь зігнутися. На щастя, линва майже не мала віддачі. Дівчина пішла, відчуваючи, як міцно тисне дріт під вигнутими дугами ступнями. З кожним кроком линва викривлялася, намагаючись вирватися з лещат пальців ніг.

Тепле повітря торкалося шкіри. Воно пахло цукром і мелясою. Каптур був опущений, і Мара відчувала, як вибивається з коси волосся, щоб полоскотати їй обличчя. Дівчина зосередилася на линві, відчуваючи знайому спорідненість, яку вона пізнала в дитинстві, наче дріт притискається до неї так міцно, як вона притискається до нього, він запрошує її до задзеркалля, таємного місця, де, крім неї, немає нікого. За кілька секунд Інеж дісталася до даху другого силосу.

Вона ступила на нього, складаючи балансир і повертаючи його в петлю. Дівчина сьорбнула води з фляжки в кишені та дозволила собі коротеньке потягування. Потім відчинила кришку люка й витягла довгоносика. Знову почула шипіння, що потріскувало, і ніс наповнився запахом паленого цукру. Солодка щільна хмарка аромату цього разу пахла сильніше.

Несподівано Інеж знову опинилася у «Звіринці», товста рука наполегливо вхопила її за зап’ястя. Мара навчилася передбачати, коли можуть наринути спогади, і налаштовуватися на них, але цього разу була неготовою. Вони накинулися на неї наполегливіше, ніж вітер на линві, змушуючи свідомість розпастися на шматки. Хоча від чоловіка пахло ваніллю, крім неї Інеж відчувала запах часнику. Вона відчула, як ворушиться довкола неї шовк, наче ліжко теж було живою істотою.

Інеж не всіх їх пам’ятає. Коли ночі у «Звіринці» сплелися в одну, вона вдосконалила своє вміння ціпеніти, так цілковито зникаючи, що її майже не турбувало, що відбувається із залишеним напризволяще тілом. Вона дізналася, що чоловіки, які навідуються до Будинку, ніколи не придивляються занадто близько, ніколи не ставлять забагато запитань. Їм потрібна була ілюзія, і вони свідомо ігнорували все, аби цю ілюзію захистити. Сльози, безперечно, були заборонені. Першої ночі вона плакала. Цьоця Гелін відлупцювала її прутом, потім ціпком, а потім душила, поки вона не знепритомніла. Наступного разу страх Інеж перевершив смуток.

Вона навчилася посміхатися, шепотіти, вигинати спину і видавати звуки, яких вимагали клієнти Цьоці Гелін. Вона й далі плакала, але сльози більше ніколи не пролилися. Вони заповнювали порожнину всередині, криницю смутку, де Інеж щоночі каменем ішла на дно. «Звіринець» був одним із найдорожчих будинків задоволень в Бочці, але його клієнти не були добрішими за тих, хто частіше навідувався до дешевих борделів чи дівчат у провулках. У якомусь розумінні, як дізналася Інеж, вони були навіть гіршими. «Коли чоловік витрачає таку купу грошей, — пояснювала каельська дівчина, Каера, — він гадає, що має право на все, що йому заманеться».

Чоловіки бували молодими, старими, привабливими та огидними. Був один, який плакав і бив її, якщо не міг похизуватися своєю чоловічою силою. Інший хотів, щоб вона вдавала, що це їхня перша шлюбна ніч і зізнавалася в коханні. Був чоловік із гострими, наче в кошеняти, зубами, який до крові кусав її груди. Цьоця Гелін додала до її контракту ціну закривавлених простирадл і пропущені дні роботи. Проте навіть він не був найгіршим. Найгіршим був равканець, який обрав її у вітальні, чоловік із запахом ванілі. Лише коли вони прийшли до її кімнати, серед багряних шовків та фіміаму він сказав:

— Знаєш, я вже бачив тебе раніше.

Інеж засміялася, подумавши, що це частина гри, у яку він хотів би пограти, і налила чоловікові вина із золотої карафки.

— Авжеж, не бачили.

— Це було кілька років тому, на одному з карнавалів у передмістях Кар’єви.

Вино перелилося через вінця келиха.

— Ви, мабуть, переплутали мене з кимось іншим.

— Ні, — наполягав він, розлютившись, як хлопчик. — Я впевнений. Я бачив, як твоя родина там виступала. Мені якраз дали в армії відпустку. Тобі було не більш ніж десять років, ти була тоненьким пагінцем, дівчинкою, яка без страху ходила по линві. Ти мала головний убір, прикрашений трояндами. Однієї миті ти помилилася. Оступилася, і пелюстки з твоєї корони хмаркою полетіли донизу, нижче й нижче. — Він поворушив пальцями в повітрі, наче зображуючи снігопад. — Натовп задихнувся від жаху, і я так само. Я повернувся наступної ночі, і це сталося знову, та, попри те що я знав, що це лише частина вистави, моє серце стиснулося, коли ти вдала, наче втратила рівновагу.

Інеж намагалася приборкати тремтіння рук. Головний убір із трояндами був материною ідеєю.

— Складається враження, що все занадто легко, коли ти стрибаєш, як білочка. Вони мусять вірити, що ти в небезпеці, навіть якщо це не так.

Це була найгірша ніч Інежу «Звіринці», оскільки вона не змогла покинути своє тіло, коли чоловік із запахом ванілі почав цілувати її шию і знімати з неї шовки. Якимось чином його спогади про неї зв’язали минуле і теперішнє Інеж докупи, а її саму пришпилили під ним до ліжка. Вона плакала, але він цим, схоже, не переймався.

Інеж чула, як шипить цукор, поки працював довгоносик. Вона змусила себе зосередитися на цьому звуці й дихати попри те, що стислося горло.

«Я буду з тобою, коли ти скинеш броню». Ці слова вона сказала Бреккерові на борту «Феролінда», розпачливо бажаючи якогось знаку, що він зможе їй відкритися, що вони зможуть бути чимось більшим, аніж двома недовірливими створіннями, яких поєднала огида до цього світу. Але що могло б статися, якби тієї ночі він заговорив? Якби він свідомо запропонував їй якусь частинку свого серця? Що, якби він прийшов до неї, відклав убік свої рукавички, притиснув Інеж до себе й поцілував її вуста? Чи вона притисла б його міцніше? Відповіла б на поцілунок? Чи змогла б вона такої миті