Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

а чи відповідає тому, що думають? Може, цього вони й самі не знають. І що я можу сказати Шех-азі таке, чого він не знає, над чим не мучився він довгими безсонними ночами? Не давали мені говорити і його руки, стиснуті в туге нервове плетиво пальців. Він не думає, він страждає.

Мені було жаль його, і дивувало мене, який невтішний той смуток. Невже час анітрохи не згладив його? Чи він образив чимось сина за його життя і смерть назавжди перешкодила йому згладити свою провину? Якщо це так, то він ще тут, на землі, звідав, що таке пекло.

І доки я мовчав, міркуючи над тим, чи від безпросвітнього горя, чи від незбутньої шляхетності люди безперестанно запитують, як треба жити, до контори увійшов чоловік, який ніколи в житті не думав про це, — Осман Вук. Він увійшов разом з Мулою Ібрагімом, усміхнений, сяючий, струшуючи шапкою сніг із плечей.

— Падає! — весело промовив Осман, ніби ніхто не бачив цього і ніби то було щось найкраще та найважливіше в світі. І ніби від щастя, що може комусь повідомити цю радісну звістку, він усміхнувся до Шех-аги:

— Насилу знайшов тебе. Маю щось сказати.

— Кажи!

— Краще наодинці.

Шех-ага перевів погляд із нього на нас, маючи намір бути великодушним і показати, що він не має перед нами ніяких таємниць, але ця благородна думка не потривала довго. Він знову повністю належав цьому світові.

— Пробачте! — сказав він, усміхаючись, і вийшов з Османом на вулицю.

Я підвівся, їхні таємниці мене не цікавлять, розмову повести далі не вдасться, пора йти додому, почекаю Тияну, якщо вона ще не повернулася.

Але Шех-ага відчинив двері й покликав мене надвір.

— Ось послухай! Розкажи-но йому, Османе.

Осман Вук не здивувався, — очевидно, між ними було все домовлене, — і розповів, що до нього тільки що приходив корчмар Зайко. Зайшов, каже, до нього в корчму Авдія, син Омера Сарани, уже напідпитку і в нього ще випив, та й почав хвалитися, що він знає, хто викрав Раміза із фортеці. На щастя, в корчмі був лише Муйо Душиця, носій, він із самого ранку заливав памороки горілкою і вже сам не знав, що каже, то де йому було знати, що кажуть інші. Зайко підлив Авдії ще горілки, і він зараз спить у корчмі, а Муйя Душицю якось випхнув надвір, той подумав, що то жінка виганяє його з хати, і не дуже пручався, слузі звелів пильнувати Авдію й нікого не пускати до корчми, а сам чимскоріше подався до Османа.

— Ну ось, — спокійно промовив Шех-ага, — якщо хлопець справді щось знає, то може бути погано. Треба було б сказати старому Омерові Сарані, тільки не знаємо, кого послати. Османові йти — незручно, Зайко не може корчму покинути, та його це й не стосується, і було б нерозумно нових людей уплутувати в цю справу.

Мене образило, що зі мною граються в піжмурки. Вони вирішили, що я це зроблю, але хочуть, щоб я сам напросився. Та й розповідь якась непевна, щось приховують від мене. Чому Зайко прийшов саме до Османа? Але все одно я зроблю те, чого вони чекають від мене, хай не думають, що я злякався. Покажу їм, що я не боюся.

А все-таки боюся. Серце в мене затремтіло, коли я зважився. І, може, саме тому я сказав:

— Я піду.

— Ти знаєш, де він живе?

— Знаю. На Бєлавах.

— Добре було б, якби ти негайно подався туди.

— А чому Зайко прийшов саме до Османа? — запитав я зненацька, бо якусь мить тому я не думав запитувати.

Шех-ага розсміявся:

— Я думав, ти не помітиш цієї прогалини в розповіді. Авдія сказав, що тільки він та Осман Вук знають, хто визволив Раміза.

Засміявся і я:

— А прогалина велика… То що я повинен сказати?

— Хай заберуть Авдію. І хай на розум наставлять. Іди спокійно. Якби було небезпечно, я не посилав би тебе.

— Хіба я скидаюся на страхополоха?

Я вдавав із себе героя, хоч ним насправді не був, але вже не боявся. Вони допомогли Рамізові, я допоможу їм. Це не багато, але й не мало.

— Не хапайся. Вдавай, ніби прогулюєшся, — порадив мені Осман.

Невже я дорогою зустріну Авд-агу? На щастя, не зустрів. Мені здається, що таємниця, яку я тримаю в голові, визирає з моїх очей, падає тінню на моє обличчя, відбивається в моїй поставі й на моїй ході.

Вони тримали мене на відстані, усе приховуючи, тільки тепер дещо відкрили, бо я їм потрібний.

А сніг падав невтомно, як це буває спочатку з усім на світі, налипаючи мені на плечі, заквітчуючи мене білими метеликами й охолоджуючи мій ніс та моє хвилювання.

Отже, Шех-ага і Осман зробили все чужими руками?

Хтось, безперечно, пішов до старого Омера Сарани, запропонував йому, щоб він із синами викрав Раміза, домовився з ним про винагороду і потім заплатив гроші. Тепер я усуваю можливі неприємні наслідки.

Але хто розмовляв з начальником фортеці?

З Сараною легко, це для них робота, як і будь-яка інша, може, навіть простіша, ніж крадіжка коней у Посавині чи Мачві, що в них, очевидно, основне заняття. Могли погодитися або не погодитися — і кінці у воду. Вони взагалі не люблять ні довгих, ні коротких розмов із владою.

Але хто наважився схилити начальника фортеці, щоб він зрадив свій обов'язок? Якби начальник це пристав, тому невідомому посланцеві прийшлося б несолодко. Його, безумовно, кинули б у підземелля, де вже сидів Раміз.

Хто б це не був, він мав добре знати його, щоб не злякати цією небезпечною пропозицією. Чи зробив це Осман, який був готовий і вбити, якби переговори не вдалися? Чи сам Шех-ага, чиє заперечення було б сильніше від начальникового оскарження? Чи хтось третій, кого я ніяк не міг собі уявити, та й не бачив я нікого іншого підхожого між знайомими мені людьми. У ньому повинні б поєднатися такі риси, які рідко трапляються в одній людині: чесність, щоб йому можна було вірити, як самому собі; мудрість, щоб він умів підійти до начальника фортеці й не злякати його; безстрашність, щоб не побоявся наслідків можливої невдачі. Хто ця людина?

Якби мені випадково запропонували це зробити, я відкинув би й думку, щоб вести переговори з начальником фортеці. Ні за що на світі не пішов би на це, мені б здавалося, що я підписую свій смертний вирок.

А це не страшно, я прийду як випадковий перехожий, якого привабив перший