Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

вчора твого листа від 27.IV. Я дуже рада, що ти нарешті одержав від мене листа і трохи заспокоїшся. Тобі я писала часто і гадаю, що ти все одержиш, тільки, можливо, не в Котласі, бо вони тебе там не застануть, раз ти поїдеш 5 або 10.V. Цей лист посилаю на Чиб’ю за тією адресою, що ти мені дав. Як би мені хотілося поїхати самій, а не посилати листа. Сьогодні вечором або завтра рано їду до Москви – залежатиме від того, як я дістану квиток. Настрій у мене не дуже то блискучий, бо коли проходить день і я не маю від тебе звістки, то почуваю себе погано. Знаю, що кожного дня неможливо одержувати листи, а хочу, і ниє щось в середині й тоскно, й нудно.

Моє любе хлоп’ятко, як ти там живеш, чому нічого не пишеш про свою «жизнь»? Чогось мені жахливі картини малюються. Так м’яко слалося, і так твердо довелося спати. Да, дєла! Так хочу поїхати до тебе, що ти собі уявити просто не можеш!..

Як все по-глупому склалося… От хочу поїхати до тебе і не можна… тю! Тю на його батька! У нас на Україні новина: т. Чубар переїхав в Москву заступ[ником] голови Раднаркому, а на його місце П. Любченко. Ну, та я вже писала, що Мачків батько переїхав на Раднаркомівську. Мак дуже сумує за ним, а Анна Дмит[рівна] нічого. А так у мене тут нічого нового немає; сиджу і думаю про тебе, робота з рук валиться і думок, думок… що то дасть мені Москва? Надія то покидає мене, то знову вертається, щось мало енергії у мене. Я вже зневірилася в усіх і в усьому, що немає нічого дивного, що зі мною таке робиться. І все мені хочеться спати. Правда, в сні не відчуваю жорстоку дійсність. А чи можна тобі спати добре?! О, бідний мій, дорогий, рідний хлопчику!.. Ну, та якось переживемо все. В крайньому випадку, коли Москва нічого дати не захоче, то прийдеться мені переїхати до тебе з подушками, килимами, самоваром і дитям. Та й будемо жити на «севере диком растет одиноко…». Ех, і заживемо на славу! Заведемо собі собачий виїзд… чим погано?! Все б добре, якби не сумно безкінечно за тобою. Я вже зовсім не вмію сміятися і радіти. Інколи заспіваю «Жаворонка» і плачу потім без кінця. Наша Маруся правду сказала, що «забрали у нас пульс життя» – це тебе, і тепер ми напівживі.

Дорогий мій! Єдине бажання – щоб тобі було добре, і коли вже ти доїдеш до свого хоч приблизно постійного місця? Скільки ти намучився, уявляю собі, а спочинку не видно… ой не видно. Хоч би вже в Чиб’ю було пристойне помешкання і стіл. Ну, за стіл то я менше турбуюся, бо як тільки надішлеш мені точну адресу, то я зараз же виряджу посилку. Мені страшенно хочеться, щоб ти собі не відмовляв хоч у харчах. Я тобі послала дві посилки і ти, будь ласка, напиши, що тобі потрібно на кожен місяць із продуктів і скільки, бо я не знаю і гублюся, що посилати і по скільки. Не знаю, чи хватить тобі на місяць того сала й масла, що я вислала, і чи тютюну досить, чи ні? Ти точно вирахуй, і краще я більше пришлю, щоб тобі не було недохватки.

І ніколи ти мені не приснишся, а на картку твою не можу дивитися, бо починаю плакати, що тебе немає, і коли будеш – невідомо. Як це важко все! Так хочеться тебе перетягти ближче, а чи вийде – не знаю. Всі кажуть, що багато дуже робить Єкатерина Павлівна Пєшкова. Живе вона в Москві Мишков[ому] провулку № 15. Дуже було б добре і тобі написати їй листа. Пиши про свою хворобу і про суворий клімат; я теж саме пишу і прошу єдиного – перевести тебе в більш сприятливі кліматичні умови. Так мало, правда, так скромно, і невже не можна буде зробити цього?! Як я боюся, що скажуть «нельзя». Не буду думати про це. Я вірю, що коли скажуть «нельзя», значить я буду проситися поїхати до тебе і тоді я певна, що скажуть – «можна». А може якраз друга варіація нам більше підходить і ми швидше зможемо бути разом?!

Як ти думаєш? Любий мій! Дорогеньке моє сонечко! Ти пишеш, що вже й там потроху весна підходить, а у нас весна в повному цвіті, тільки я її не бачу і не відчуваю, і не почуваю. Гидко мені та нудно. Не хочу я нічого, і краще була б зима, та тільки знову бути разом з тобою. Так пролетіли 10 років життя з тобою, що зараз мені здається, що то був сон… Невже фортуна повернулася до тебе спиною і в твоєму житті вже не буде нічого хорошого?! Не вірю… Мусить бути і буде! І я буду з тобою, хочу бути, мрію про це і ніяк не думаю перебувати в межах, з яких мене виперли. Коли нічого не зможу зробити в Москві, то поїду з охотою до тебе. Дуже хочеться і в цьому році попасти до тебе, а от чи вдасться хоч на побачення приїхати? Якби я знала, що ти так довго будеш в Котласі, я б приїхала хоч на день. А то все ти писав до 1.V, а потім – до 6 або 10.V. Жаль, що зразу не було відомо про 10.V – я б приїхала. Дуже сумую за тобою, і чим далі, то гірше, так мені важко і тоскно…

Тільки якби я знала, що ти там спокійний і не голодний, і не сумуєш, то й мені було б легше.

Ну, цілую мого дорогого, хорошого, рідного хлопчика. Будь щасливий, здоровий і спокійний! Любий мій. Цілую.

Діти цілують і пишуть. Твоя Варя.

Зараз їду в Москву. Сіла в потяг 6.V. Цілую.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

8 травня 1934 р.

Москва 8.V.1934

Дорогое солнышко!

Я вчера приехала в Москву и бегаю как заяц. Настроение не особенно. Остановилась у Яши Трудлера – приняли, как родную. Сегодня или завтра поеду искать Василия Георгиевича – он живет где-то за городом. Была у Пешковой в о[бщест]ве помощи политзаключенным, подала заявление о тебе и себе. Не знаю, что из этого выйдет. Узнала в ГПУ про свидания с тобой. Дело в том, что ни Харьков, ни Москва теперь никаких разрешений на свидание не дают, а только на месте ты должен со своим начальством этот вопрос выяснить – получить разрешение и мне написать или телеграфировать об этом – тогда я выеду. Мне бы очень хотелось в этом году с тобою увидеться. Завтра поеду к т. Горькому и буду говорить обо всем; что может из этого выйти – не знаю, и вообще у