Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Та й ніколи мені шукати кращу, ніж ця, квартиру.

— Хочеш, я попрошу Михайла Лазаревського і він знайде?

— Не треба. Я поки тут...

— Професор!..

— Ще не затвердили, — швиденько сказав Микола, немов зрадів, що відшукав причину лишатись тут, не клопотатись новим житлом, і перевів розмову на іншу тему: — Був дома, бачив рідних?

Тарас кивнув.

— Щось написав новеньке?

— Ет... кілька віршів... Буду писать поему!.. Давно ходжу довкола, а не почну: чогось нема, осяйності не вистачає...

— Про що, коли не таємниця?

— Марія...

— Мати божа?

— Так. Божа покритка...

В кімнаті стало тихо. Лиш за стіною грала машинна музика та хтось кричав, що зовсім ще тверезий.

— Твої путі, Тарасе, як і господні, несповідимі... — сказав, нарешті, Костомаров. — Ти зазираєш туди, куди всім іншим зась...

— Нічого тут нема такого! — гукнув Тарас. — Була звичайна дівчина. Гарненька, чесна...

— Годі! — спинив його Микола і затулив руками вуха. — Спершу ти напиши, а вже тоді... я прочитаю... Звісно, коли господь допустить...

— То що ти будеш читать студентам? — спитав Тарас.

— Історію.

— А я, було, подумав, що теологію... Бувай!

Вийшов у прохолодну осінню ніч. Побрів додому пішки. Куди йому спішити, хто жде його в сумній, порожній хаті!..

...У листопаді цензура царствуючого ласкаво таки дозволила надрукувати його "Кобзар". І швидко як! Ще не минуло й двох повних років, як він подав рукопис, а вже вона розглянула. І вилучила не всі рядки, лишила дещо і для складання... Дозволили, щоправда, тільки твори, що вже були друковані до того, як смиренний їхній автор попав у Третій відділ...

Переглядав нещасний свій рукопис, і сльози й гнів скипали йому в душі. Ще навесні, у травні, здавалося, що все гаразд, що дозвіл є. Він навіть взяв був гроші під ту майбутню книгу... Тих грошей вже давнй нема. Тепер одна надія — на Симиренка. Той обіцяв підтримати, допомогти...

Вбіг Каменецький.

— Глянули?

— Данило, тут немов свиня порила все, перепаскудила!

— Пусте, пусте... — відсапуючись, втішав його Паньків керуючий друкарнею. — Складати швидше треба і видавати! Бо, не дай бог, одумаються...

— З якої речі?

— Дозвіл нам, власне, дав міністр освіти Ковалевський. А як на це подивиться князь Долгоруков?

— То поспішай!

— Я нишком склав уже третину, — всміхнувся Каменецький. — Щоб пан Куліш не знали... Якби на мене, — раптом він посерйознішав, — то все давно надрукував би й пустив у світ... Нехай би тоді шукали!

— Не голка ж...

— Треба з розумом... Своїми лише людьми... Куліш торік вже був погодився, а далі задки, задки...

— Достатньо нам мороки і з тим, що вийшло в Лейпцігу. Ледь одхрестився.

— Ще скажеш гоп, як перескочиш, батьку... — зітхнув Данило. — Треба ловити мить — складати і видавати!

Тарас згорнув рукопис і мовчки віддав Данилові.

— То я побіг! — всміхнувся той. — За кілька днів покличу вас читати коректуру.

— Спасибі, друже...

— Дякуватимете, як вийде книжка! — кинув уже з порога.

Книжка... Як тяжко їй прийти у світ, коли вона не забавка, а крик душі, людська любов і ненависть!.. На ній лежить прокляття страху можних, підступних, підлих, заздрісних — усіх, хто ссе з народу кров, вважаючи, що так і має бути. У кожнім слові спротиву вони вбачають замах на їхнє благо й дужий здіймають крик: мов, рушаться устої людства, влади! А йдеться в тих словах-громах лише про власну шкуру...

З майстерні Тарас піднявся у "кабінет" і сів до столу. Треба писать листа! До Симиренка. Він обіцяв позичити потрібну суму на видання...

Зітхнув, — ці кляті гроші! — вмочив перо, підсунув чистий аркуш і написав:

"С. — Петербург, 26 листопада 1859. Добродію Платоне Федоровичу! Сьогодні одержав я свої твори а цензурного комітету, що дуже постраждали від тривалих тортур. Постраждали так, що видавець погоджується надрукувати їх на умовах, на які я не можу й не маю права погодитися. Вашу благородну пропозицію прийму я нині як благодіяння з глибокою вдячністю. Видання коштуватиме тисячу сто карбованців. Якщо ви погодитеся одержати ваші гроші екземплярами книги, для мене це буде легше. Якщо ж грошима, то я не обіцяю вам повернути раніше, ніж за рік, з десятим відсотком. Робіть, як вам бог на думку покладе. Книга вийде з друкарні до Нового року..."

У грудні Симиренко прислав потрібну суму. А в січні Каменецький приніс йому до хати новий "Кобзар".

— Примірник перший — авторові! — подав, щасливо сяючи, неначе він був автором.

Тарас узяв, не дихаючи, й підвівся... Справді в його руках нова — так довго ждана! — книжка чи це один із мальовничо-химерних снів, що почалися іще в саду на Мангишлаці?.. Оглянув зовні і розгорнув. Портрет затемний трохи... Здається, після Штернберга його ніхто не малював... А тут Микешин взявся. Тягнув, страждав, вимучував свою модель, а все ж утнув... Це через нього книжка спізнилася ледь не на місяць... Ну, слава богу, вийшла!.. Ще пахне клеєм, фарбою...

— То як? — спитав Данило.

— Спасибі... Дай же, братику, я поцілую тебе за це!

Обняв і тричі поцілував. Данилові аж сльози виступили в очах.

— Чого ти плачеш? — тихо спитав Тарас.

— Від радості... Чи думав я, читаючи десятирічним ту вашу першу книжку, що друкуватиму ці твори сам, що матиму за ці труди цілунок від Кобзаря!..

— Скільки ж це літ спливло? — спитав Тарас.

— Аж дев'ятнадцять...

— Немало... Десять із них — найкращих! — у небуття...

Помовчали.

— Ви ж там писали, — втішив його Данило. — Із віршів тих та найновіших вийде добрячий том!

— Читав мою "Марію"?

— Могутня, чудова річ! Але, на жаль, — зам'явся, — її ніхто не пустить у другий том...

— Ти віриш, що так було?

— Що я... — скривився.

— І про богів писати треба правду, а не курити їм фіміам, — обняв Тарас Данила.

— Бог — істина...

— Ну, а коли бог — істина, то як же можна вкутувати його в брехню!

— Євангеліє писалось, батьку, тими, хто жив тоді, хто бачив.

— Час очищає правду, висвітлює її з туману пристрастей та боротьби; на відстані вона видніша.

— І нашу правду ліпше колись побачать люди? — спитав Данило журно.

— Як не осліпнуть, плачучи... — сказав Тарас. І спохватився, здумавши, що перед ним людина, якій потрібна відповідь одверта й точна. — Наша велика правда приспана лукавим панством, темрявою, — сказав рішучим голосом. — І нам призначено її збудити, вивести на білий світ! Потому вже не зможуть її зневажити, зробити вигляд, наче її немає і не було.

— Як просто й мудро... — тихо сказав друкар. — Аж зараз я збагнув не тільки серцем, а й розумом велику користь мого труда...

Тарас оглянув ще раз новий "Кобзар", перегорнув, страждаючи від "ям", прорубаних завзятим цензором в його поезіях, і мовив з тихим смутком:

— Яка-то буде доля цієї книжки...

— Не бійся, батьку, — світла! — сказав Данило впевнено. — Всі ждуть її, допитуються, коли, нарешті, вийде. Приходили, відбитки брали — будуть статті, рецензії. Піде ще більша слава про ваш "Кобзар"!

— Не слави прагну — шани своїй землі, народові...

— Чи тут показують новий "Кобзар"? — ввійшов Михайло Лазаревський.

— О! Звідки ти дізнався? — спитав Тарас.

— Сюди йдучи, я стрів Івана, — сказав Данило весело.

— А брат — бігом до мене!.. Ану ж, ану ж... — взяв книжку. — Нарешті! Слава богу...

— Йому подякуй спершу, — вказав Тарас на Каменецького.

— Це правда. Гарна книжка!.. Ще хтось біжить... — прислу хався.

І справді, двері рвонуло вихром, і на порозі виріс Гриць Честахівський.

— Вже є?! — спитав захоплено, бо сам побачив книгу в руках Михайлових. — Ура!!

— Тихіше, — сказав Тарас. — Бо поліцмейстер іще подумає, що ми пішли в атаку на Академію.

— Заходжу до Данила і дізнаюся, що він поніс Тарасові оцей презент, — взяв книжку. Невдовзі витер сльози, обняв Тараса й поцілував. — Звершилося!..

Останнім прибіг Семен.

— Та тут уже замало не вся громада наша! — гукнув, за повнюючи собою півмайстерні. — А я гадав, що буду перший... Де він, Тарас Шевченко? Подать сюди, я поцілую його премудру голову!

Тим часом Гриць дістав з кишені пляшку, якусь бурлацьку закусь. Потому збігав на антресолі й приніс чарки...

Тарас дивився мовчки, як добрі приятелі його радіють ново народженій, — в тяжких і довгих муках! — давно жаданій книзі, й грудьми його розходився щасливий щем. Укотре може вигукнути, що друзів йому господь знаходить і посилає щи рих! А це велике благо на цій землі, оскверненій користолюб ством, пихою та плазуванням перед чинами й силою, в держа ві, де не уявляють собі життя без ідолів, що полюбляють понад усе криваві жертви й почесті дохристиянських старих часів...

...І все-таки світ не стоїть на місці! Нехай поволі, людство стає мудрішим, вищим... Як вийшов перший його "Кобзар", було всього — й осанна, і побиття камінням. Тепер же всі редакції — одна поперед одною — роздмухували його пригаслу за стільки літ мовчання літературну славу й возносили в такі небесні сфери, що іноді ставало страшно. У той вогонь Тургенєв, який узявся гаряче за визволення його рідні, підкинув ще й щасливу думку — створити і надрукувати в "Народном чтении" життєпис автора, що вийшов із кріпаків. І покотилися високі, дужі хвилі!..

За кілька днів по виході в світ "Кобзаря", коли Тарас обдумував проект своєї хати, в майстерню вбіг Микешин.

— А ось і перша ластівка! — потряс газетою, яку тримав, немов пернач полковницький.

Тарас і дихать перестав.

— Лупцюють?.. Це, певно, "Северная пчела"?..

— Вона. Але не б'є, а хвалить!

— Можна так похвалити...

— Дай боже, батьку, кожному, — впав на диван, відсапався і розгорнув газету. — Послухайте...

— Не може бути, щоб "Северная пчела"... — не вірив ще в прихильність цього видання.

— Часи змінюються, як полюбляли казати римляни! — гукнув Микешин. — Слухайте. "Поспішаємо повідомити наших читачів про вихід у світ поезій малоросійського поета Т. Г. Шевченка, під назвою "Кобзар". Ця невелика, але чудово видана книжка прикрасила б будь-яку, і найбагатшу, літературу: це по-справжньому геніальні твори обдарованого художника. Шевченко — тип чисто народного поета-художника; у ньому, як у Крилові — Русь, відбилася вся Україна — поетична, філософська, життєва і буденна! Чи нам, чи комусь іншому випаде честь написати огляд цієї книги, та ми вважаємо себе в достатній мірі щасливими, оголосивши першими про її вихід. Ціна один карбованець п'ятдесят копійок сріблом.