Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

умовою свята, параліч лялечок, що є умовою крил, бо виявляється, що ти, Господи, занурюєш мене в когось вищого за мене, згідно з твоєю волею, без тебе я вже не знатиму ні миру, ні любові, бо тільки в тобі єдиному той, хто панував на північ від моєї імперії і кого я любив, будемо примирені, бо завершені, бо тільки в тобі єдиному той, кого я мав покарати, незважаючи на свою повагу, і я сам будемо примирені, бо завершені, бо виявляється, що тільки в тобі єдиному нарешті поєднуються у своїй єдності без суперечностей любов, Господь і умови любові.

 

CCVIII

 

 

Отже, піднявся день. Я був, наче моряк, що схрестив руки і вдихав море. Конкретне море, де треба працювати, а не інше. Я був там наче скульптор перед глиною. Саме цією глиною, яку треба місити, а не іншою. Я був там, такий, як є, на пагорбі, і звернувся до Бога з такою молитвою:

«Господи, встає день над моєю імперією. Він визволив мене цього дня, тепер я готовий до гри, наче арфа. Господи, до світла народилися так багато міст, пальмових гаїв, орних земель і плантацій помаранчевих дерев. Ось, праворуч від мене, морська затока для кораблів. Ось, ліворуч, синя гора, зі схилами, благословенними рунними баранами, пазурі своїх останніх скель гора запускає вже в пустелю. А далі пурпуровий пісок, де цвіте тільки сонце.

Моя імперія має саме таке обличчя, а не інше. Звісно, я маю владу відхилити трохи вбік закрут певної річки, щоб вона зрошувала піски, але не цієї миті. Я маю владу заснувати тут нове місто, але не цієї миті. Я маю право визволити, лише дмухнувши на насіння, цілий ліс переможних кедрів, але не цієї миті. Бо я успадкую за мить закінчене минуле, що є саме таким, а не іншим. Такою арфою, готовою співати.

На що я нарікаю, Господи, я, що зважую в своїй патріархальній мудрості цю імперію, де все на місці, як і барвисті плоди в кошику. Чого я маю відчувати лють, гіркоту, ненависть або жадобу помсти? Такою є основа для моєї праці. Такою є нива для мого хліборобства. Такою є моя арфа, щоб співати.

Коли вдосвіта господар маєтку ходить по своїх землях, ти бачиш, як він, коли знаходить, підбирає камінець і вириває терни. Його не дратує ані камінець, ані терни. Він прикрашає свою землю й не відчуває нічого, хіба що любов.

Коли ця жінка відкриває вранці свій дім, ти бачиш, як вона замітає порох. Той порох не дратує її. Вона прикрашає свій дім і не відчуває нічого, хіба що любов.

Невже я нарікаю, що така-то гора прикриває даний кордон, а не інший? Вона зупиняє там, спокійно, наче долоня, племена, які набігають із пустелі. Це добре. Я будуватиму свої цитаделі далі, там, де імперія гола.

Навіщо мені нарікати на людей? Я сприймаю їх, цього світанку, такими, якими вони є. Звісно, є й такі, що готують злочин, обдумують зраду, шліфують брехню, але є інші, що запрягаються задля праці, задля жалощів або справедливості. Звичайно, я теж, щоб поліпшити свою орну землю, відкину камінь або вирву терни, але без ненависті до тернів чи каменя, не відчуваючи нічого, хіба що любов.

Бо я, Господи, знайшов мир під час своєї молитви. Я прийшов від тебе. Я почуваюся садівником, що неквапом походжає між деревами».

Звісно, протягом свого життя я відчував лють, гіркоту, ненависть і жадобу помсти. У вечірніх сутінках програних битв і не придушених бунтів, щоразу, коли я почувався безсилим і немов замкненим у собі, за браком здатності діяти по своїй волі, впливати на мої безладні війська, до яких уже не долинав мій голос, на моїх бунтівних полководців, що вигадували собі імператорів, на облудних пророків, що душили грона вірних у сліпих кулаках, тоді я знав спокусу людини, опанованої люттю.

Але ти хочеш виправити минуле. Ти придумуєш згодом вдалий хід. Знову починаєш дію, яка врятувала тебе, але береш участь, бо час завершився, в гнилизні мрії. Звісно, є полководець, що порадив тобі, спираючись на свої розрахунки, атакувати з заходу. Ти по-новому вигадуєш історію. Ти прибираєш порадника. Ти нападаєш із півночі. Намагаєшся пробити собі шлях, дуючи на граніт гори. «Ох,- кажеш ти собі в розбещеності своєї мрії,- якби той не діяв, якби той не говорив, якби той не спав, якби той не вірив або відмовився вірити, якби той був присутній, якби той був у іншому місці, тоді я став би переможцем!

Але спогади зневажають тебе тим, що їх неможливо стерти, немов пляму крові з докорів сумління. В тебе з’являється бажання розчавити їх муками, щоб позбутися їх. Але, навіть якщо ти складеш на них усі жорна своєї імперії, ти не перешкодиш тому, що вони все-таки є.

Ти слабкий, а водночас і боягуз, якщо мчиш отак у житті, намагаючись знайти відповідальних, знову вигадуючи вже завершене минуле в гнилизні своєї мрії. Виявляється, що ти, від чистки до чистки, пошлеш увесь свій народ до могильника.

Такими, мабуть, були інструменти поразки, але чому так багато інших, що могли б бути інструментами перемоги, не взяли гору над першими? Тому що народ їх не підтримував? Тоді чому твій народ віддавав перевагу лихим пастирям? Тому, що вони брехали? Але ж брехню завжди висловлюють уголос, бо завжди кажуть усе - і правду, і брехню. Тому, що вони платили? Але ж гроші пропонують завжди, корупціонерів ніколи не бракує.

Якщо люди якоїсь імперії міцно утверджені, мій корупціонер тільки усміхнеться. Хвороба, яку я пропоную, призначена не їм. Якщо в людей імперії зужите серце, хвороба, яку я пропоную, пошириться завдяки тим, хто перший упаде її жертвою. Поширюючись від одного до другого, вона занапастить усе населення імперії, бо моя хвороба призначена йому. Невже перші заражені завжди відповідальні за загнивання імперії? Невже ти хочеш сказати, що в найздоровішій імперії немає носіїв зарази! Вони там, але немов у резерві, чекають пори занепаду. Тільки тоді пошириться хвороба, яка немає потреби в них. Вона знайде собі інших. Якщо хвороба знищує виноградник від куща до куща, я не звинувачую перший кущ. Якби я спалив його торік, якийсь інший кущ правив би за браму для зарази.

Якщо імперія загниває, всі посприяли загниванню. Якщо переважна більшість населення терпить,