Ігор Дмитрович Скорін - Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін

нас до тих копалень. Трохи далі двоє старателів, а факторія знаходиться на п'ятдесят восьмому кілометрі.

— Виходить, ця четвірка від вас ішла.

— Виходить, що так. Повезли все награбоване в човні, а от куди подалися, не знаю. Могли на жердинах угору піднятися, могли вниз піти. Але найцікавіше я тобі залишив на десерт: ватажок тієї четвірки дуже схожий за прикметами на збіглого Агєєва. Я послав свого працівника показати потерпілим його фотокартку, і вони всі, як один, його пізнали.

— Як показували? — не витерпів Дорохов.

— За наукою, як належить. Дві фотографії схожих і третя Агєєва.

— Значить, він усе-таки тут?

— Гадаю, що десь тут. Найімовірніше, в рідні краї подався. До речі, трохи нижче копалень, де живе мати Агєєва, в сусідньому районі вже Амурської області, видно, ця сама четвірка вкрала двох корів, а з колгоспної комори витягла кілька мішків борошна.

— На зиму запасаються?

— Може, на зиму, а може, в путь-дорогу збираються, по золото. Скажи мені, Олександре, той ваш Пєсков показував карту Агєєву?

— У тому-то й річ, що показував. Вони в колонії в одному бараці жили, і Пєсков вибрав собі за друга Агєєва, бо він також із Зеї, та ще й через те, що той Микола — міцний дядько і казав, що свою рідну річку знає як п'ять пальців. Де ж він тепер, Мудриков? Де будемо шукати?

— Хтозна, але найвірогідніше, десь біля дому в тайзі вештається. По золото якщо й підуть, то під весну, та й карти ж у них нема.

— Чому ж вони до тебе на копальні не з'явилися?

— Думаю, що з Агєєвим у банді хтось наш, селищний, от і не захотіли тут на очі потрапляти.

— Де у вас вечорами люди збираються?

— Любителі випити — в чайній, решта — в клубі. Сьогодні з Благовєщенська літаком кінокартину привезли.

— Піду пройдуся, — сказав Дорохов, надіваючи кожуха.

— Мені з тобою чи тут зачекати?

— Краще зачекай. Я не затримаюся.

Дорохов зайшов до порожнього клубу, про всяк випадок оглянув молодь, яка чекала, поки відчиниться каса, і попрямував до чайної. У глибині душі він сподівався, що як тільки увійде, одразу зіткнеться з ведмедем, що став дибки, побачить на стінах чучела глухарів і качок, чисті скатерки, добре, привітне обличчя офіціантки й розкішне меню. Але сподівання не справдилися. Чайна виявилася звичайнісінькою їдальнею, гамірною, та ще й прокуреною, з якимись кислими, їдкими запахами, що вдарили в ніс. У дальньому кутку за одним із столиків побачив Леоніда Чипізубова в компанії трьох бородатих чоловіків. На столі в них стояла почата пляшка спирту, нехитра закуска. Усі четверо жваво розмовляли. Козубець щось розповідав, жестикулюючи обома руками, причому ліва, вкладена в лубок і забинтована потемнілим від бруду бинтом, мигтіла над столом значно частіше.

Дорохов підійшов до буфету, і буфетниця, вона ж і касир, пояснила, що спирт лише на бони, а коли у військового є рейсові продовольчі й хлібні картки, то він може одержати обід із хлібом. Олександр випив склянку рідкого чаю і вийшов на вулицю. Попростував стежкою, що вела до якихось сараїв, і в їхньому затінку зупинився. Досить швидко з чайної вискочив Чипізубов, оглянувся, помітив Дорохова й кинувся до нього.

— Приїхав? Слава богу. Думав, Дмитровичу, що й не дочекаюся. Просто стомився на тебе чатувати.

— Завтра раненько приходь у готель. Попросиш третій номер. Зараз іди, а то ще нас разом побачать.

Мудриков розстелив на своєму столі газету, обухом фінки розколов на дрібні грудочки міцний, з синявим полиском рафінад, заварив просто в чайнику шматок чорного плиткового чаю, налив Дорохову і з запалом далі доводив:

— Ми ж не знаємо, скільки в Агєєва людей. Тут було четверо, а в сусідів вони грабували вп'ятьох. А може, в нього тепер з десяток зібралося. Отже, й оперативна група повинна бути не менша. Я ж думав, що ти з області ну хоча б трьох працівників привезеш.

— Де я їх тобі візьму? Що, ваш район один, чи що? Я говорив начальникові, він і слухати не схотів. Сказав, обійдешся місцевими силами.

— У мене місцеві сили — сам-десятий. Міліціонерів п'ять чоловік, два уповноважених карного розшуку, два дільничних. Ще секретарка, вона ж паспортистка. Я можу взяти тільки одного уповноваженого, обох дільничних і одного міліціонера. Відділення на замок не зачиниш. У мене ж у КПУ заарештовані сидять, їх охороняти треба.

— Гаразд, Мудриков, не панікуй. Четверо твоїх та нас двоє — вже шестеро. Ще б нам про всяк випадок два-три чоловіка — й цілком вистачить. Підемо завтра в партком копалень і попросимо трьох комуністів. Краще давай маршрут обговоримо.

— Маршрут тут відомий. До Овсянки дістанемося машиною. У транспортному відділі мені «самовар» обіцяли.

— Який ще «самовар»?

— Півторатонку, що на дровах їздить, бачив? У нас вони тут всі на газогенераторні установки переведені. Замість бензину в кузов цурочок накидаєш, їдеш і дорогою підкидаєш. Сидиш біля грубки, грієшся — саме задоволення. Шкода лише, чайник прилаштувати нікуди. Від Овсянки на конях доведеться. На кінному дворі одержимо три обозні шкапи, запряжемо їх у сани і вже Зеєю по кризі вниз до оцього села. Тут і влаштуємося. — Мудриков тицьнув у невеликий кружок на карті на лівому березі Зеї і від нього олівцем ковзнув ще нижче. — На цих копальнях і живуть старі Агєєви. Їхню адресу дав Пєскову той Микола. Копальні маленькі, раніше там людей багато було, але золото все вибрали, і зосталося тепер усього вісім — десять родин. Але май на увазі — крамниця золотоскупки працює. Приймають там золото від дрібних старательських бригад, що в окрузі по різних струмках миють. Крамниця постачає старателів продовольством, товарами, за бони, звичайно. Старий Агєєв — Миколин батько — років тридцять ходив з валками. Невеликих копалень багато. Ось коли річки спиняться, туди завозять продукти й товари. Інших доріг у нас поки що нема. В майбутньому, кажуть, у цих місцях залізниця пройде — Байкало-Амурська магістраль. Але коли це буде? Війна всі плани поламала.