Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Нарешті для старого настав важливий час — треба було видати заміж внучку. А калим[121] за таку дівчину міг одразу принести і верблюда, і коня, і корову, і баранів. Тоді дід стане зовсім безтурботним, — він тільки лежатиме на повсті, питиме скільки захоче кумису і дивитиметься вдень на хмари, а вночі на зірки. А за худобою доглядатимуть сестра, внучка і зять.

Коркуд не поспішав віддати внучку, і всім, хто приїздив сватати Гюль-Джамал, старий все підвищував вартість калиму, так що свати від’їжджали без успіху, дивуючись з пожадливості колишнього пастуха. Але був один, хто повертався і знову сватався. Це був відомий барс великих доріг, гроза караванів, розбійник Кара-Бургуд[122].

— Коли кохають дівчину, — говорив Кара-Бургут, — то не торгуються за калим. — І він обіцяв дати стільки, скільки заправить старий Коркуд. Але той кожної ночі, коли приїздив розбійник, не давав остаточної відповіді і говорив, що подумає.

Однак шайтан, мабуть, пожартував з старого, і той разом втратив і верблюдів, і коней, і баранів, яких підраховував, дивлячись на зірки. Приїхали в аул джигіти самого шаха збирати податки і за минулий, і за теперішній, і за майбутній роки. Вони забрали багато коней, худоби і вкрали Гюль-Джамал, сказавши, що шахові піддані повинні доставляти найвродливіших дівчат.

Серед ночі до юрти Коркуд-Чобана прискакав розбійник Кара-Бургуд. Він просидів усю ніч на кінці повстини і докладно розпитував про джигітів, що приїздили напередодні: хто у них був начальником, які в них були коні і які сідла й чапраки. Він усе наполегливо вивідав у старого і сказав:

— Тепер я всіх їх пізнаю навіть уночі і розправлюся з кожним по черзі і з усіма разом, хоча б вони сховалися від мене на дні Хорезмського моря. А Гюль-Джамал я розшукаю і доставлю тобі, діду Коркуд, а потім ми влаштуємо велике свято, з якого я повезу її до моєї юрти вже як свою дружину. Я обіцяв тобі верблюда, кобилицю з лошам, корову з телям і дев’ять овець, а тепер я пропоную тобі всього в дев’ять разів більше, але ти не смій обіцяти онуку будь-кому іншому, крім мене.

Кинувши на коліна старому, як завдаток, мішок срібних дирхемів, Кара-Бургут скочив на коня і зник у темряві ночі…»

Сказавши ці слова, Хаджі Рахім замовк, крекчучи, зігнувся і повалився набік.

— Що ж трапилося далі? Чи знайшов розбійник дівчину? — заговорили джигіти, які сиділи навколо багаття.

— Вай-уляй! Що тільки не траплялося з хоробрим розбійником і прекрасною дівчиною! — відповів із стогоном Хаджі Рахім. — Але я не можу продовжувати розповідь: вірьовки врізалися мені в тіло, і я втомився.

— Розв’яжіть його! — наказав «чорний вершник».

— І моєму молодшому братові так само розв’яжіть поранені руки! — сказав Хаджі Рахім і, повернувшись на спину, заплющив очі.

Старий туркмен, невдоволено буркочучи, розв’язав обом полоненим руки. Вони вмостилися зручніше на піску, і дервіш розповідав далі: «Коли на світанку Кара-Бургут їхав степом, він зустрів Джелаль-ед-Діна, сина самого падишаха. Юнак заблудився, ганяючись за джейраном, його супутники відстали. Він уже знемагав з голоду і спраги, ведучи за повід втомленого коня, але тут побачив юрту старого Коркуд— Чобана. Той гостинно його прийняв, дав йому відпочити, нагодував і його, і коня. В цей час випадково приїхав Кара-Бургут і зайшов у юрту. Довго розмовляв з сином свого ворога, не підозрюючи, хто це. Прощаючись, молодий наступник шаха запросив Кара-Бургута провідати його у заміському палаці Тілляли. Тут розбійник дізнався, що перед ним син ненависного шаха. Але закон гостинності вимагає цілковитої шаноби до гостя, так що Кара-Бургут не скривдив його і обіцяв обов’язково побувати в гостях у молодого хана.

Незабаром Кара-Бургут поїхав до столиці, щоб завітати до шахського сина. Але цей молодий хан був тоді в немилості, — шах не злюбив його за те, що той дружив з простими людьми, приймав у своєму заміському палаці і кочівників пустелі, і блукаючих дервішів, і мандрівників з далеких країн… Шах боявся, чи не готує часом його син змови проти батька, і стежив за кожним його кроком. Тому навколо його палацу і саду причаїлася варта, яка стежила за всіма, хто входив або виходив звідти.

Коли Кара-Бургут прибув до палацу Тілляли, син шаха привітно його прийняв, почастував багатим обідом, а музиканти грали й співали старовинних бойових пісень. Вночі, коли Кара-Бургут хотів вирушити в путь, хан запропонував йому залишитися до ранку, обіцяючи дати йому охорону, щоб той безпечно доїхав до міської межі.

— Хто посміє зачепити Кара-Бургута? — сказав розбійник. — Мій меч не боїться двадцяти джигітів, якщо вони здумають напасти на мене… — І він вийшов із хвіртки саду. Але тут же на нього була накинута міцна рибальська сіть, яка обплутала його руки так, що він не встиг навіть вихопити меч. Джигіти поволокли його і приставили зв’язаним до будинку суду і катувань.

Вночі головний начальник катів, «князь гніву», Джіхан-Пехлеван, почав допитувати Кара-Бургута, прикладаючи до його тіла розпечені жарини, щоб вивідати, чого він був у саду молодого хана.

— Я обіцяв бекові викрасти найкращого коня з табунів рудобородого татарського хана, — твердив Кара-Бургут.

Джіхан-Пехлеван, нарешті, втомився допитувати і катувати затятого джигіта і наказав одвести його до башти Відплати.

Кара-Бургута вели в темряві до високої башти; кати тісним кільцем оточували й(? го. І раптом хтось тихо шепнув йому на вухо: «Ти простягни руку праворуч і вхопишся за залізний гак». І він одразу відчув, що вірьовки, якими було скручено йому руки, послабшали, перерізані невідомим другом. Не даючи знаку, що він уже готовий до захисту, Кара-Бургут покірно ввійшов до башти і піднявся по високих кручених сходах. Нагорі, при тьмяному світлі