Андраш Беркеші - Списоносці

В ці роки наша діяльність була головним чином спрямована проти Чехословаччини, де на території, населеній угорцями, щодня відбувались заворушення. Та в цій країні інтенсивно діяли не тільки ми, а й німці, маючи на меті відколоти Словаччину од Чехії. Німецькі розвідувальні органи наповнили Словаччину своїми диверсантами, і тому тут часто виникали непорозуміння. Траплялось, що нелегально діючі списоносці вбивали агентів німецької розвідки і навпаки. В 1936 році Титусу було доручено разом зі мною виїхати в Берлін і погодити наші дії з фон Мерінгом, начальником південно-східного відділу імперської розвідки. В цей час я знову почав працювати при генеральному штабі.

З фон Мерінгом ми зустрілися в його особняку на околиці Берліна. Це був вродливий пруссак років сорока. Він довго працював під безпосереднім керівництвом начальника гітлерівського абвера — Канаріса — і пройшов там добру школу. Рішуча поведінка Мерінга, його по-солдатському лаконічна мова спочатку сподобались мені. Здивувала мене обізнаність пруссака в усіх справах. Але це не дуже припало мені до смаку. Під час переговорів я з жалем констатував, що фон Мерінг краще поінформований про внутрішні справи нашого генерального штабу, ніж я.

— Панове, — стримано почав він, — я висловлю наші міркування. Хотілося б, щоб в інтересах взаємної користі вони лягли в основу наших майбутніх переговорів.

— Будь ласка, пане полковник, — кислувато кинув Титус, який не дуже був у захопленні від Мерінга.

— Пропонуємо вам ліквідувати свої розвідувальні центри на захід від Нітри, відкликати звідти своїх людей і діяти тільки на схід від Нітри. Братіславу ви також передаєте нам. Ваші розвідцентри в Нове-Замках, Левіце та Кошіце[16] лишаються. Але ми вважаємо за доцільне, щоб ви інформували нас щодо кожної своєї операції.

— Отже, — зауважив Титус, — ви хочете зберегти свої позиції і на схід від Нітри?

Розвідцентрів, якщо ви добре працюватимете, в нас не буде, але деякі бази нам потрібні. Цього вимагають інтереси райху…

Проте через кілька років я пересвідчився в тому, що згадані Мерінгом бази були справжніми розвідцентрами німців. Я вже казав, що мені дуже подобались рішучість і цілеспрямованість німців. Але наради з фон Мерінгом трохи охолодили моє захоплення. Я з тривогою відзначив, що Мерінг веде з нами переговори не як з рівноправними партнерами. Та він і не приховував цього. Навпаки, його поведінка, тон, манера висловлюватись свідчили про те, що в союзі з німцями наша роль буде другорядною, підлеглою. Це було образливо і для мене, і для Титуса. Мене приголомшило те, що німці пустили глибоке коріння в нашому генеральному штабі і навіть в організації «Списоносці».

Нам нічого іншого не лишилось, як, зваживши на розвиток подій, укласти з німцями угоду.

Я сів у поїзд в поганому настрої. Титус теж був похмурий. Я поділився з ним тривожними думками.

— Ти маєш рацію, — сказав він, — але на цій угоді наполягала наша верхівка. Іншого виходу я не бачу. Або англо-французький, або німецько-італійський союз. Вибирати можна тільки між цими двома союзами. Перший не підходить, бо в нас погані відносини з Малою Антантою. Він означав би відмову від окупованих територій[17]. Перегляд кордонів можливий тільки при умові збереження угоди з німцями та італійцями. До того ж ця орієнтація дає ще одну велику перевагу. Мабуть, про це ти і не подумав. Німці вщент розгромили комуністичну партію, тоді як французькі політичні партії співробітничають з нею. В Англії теж є комуністи. Отже, цілком ясно, де наше місце. Ми повинні стати на бік німців навіть у тому разі, коли під час наступних переговорів фон Мерінг примусить нас розмовляти з ним стоячи.

— Розумію, — погодився я. — Але вони, чого доброго, почнуть втручатись у всі наші справи?

— В які, наприклад? — спитав Титус, глянувши на мене.

— В які?.. Ну, наприклад, вони можуть заявити нашій владі, що відмовляються вести переговори з тобою чи зі мною, і вимагатимуть, щоб когось з нас замінили, звільнили!

— Це дурниці, Акоше. Не знаю, як тобі спало таке на думку. Чого б це нас усунули?

— А тому, що вони бажають працювати тільки з тими, які готові беззастережно служити їм. Мені подобається їхня політика. Проте я не бажаю по-рабськи їм прислужувати… І хоч я так само ненавиджу більшовиків, як і вони…

— Саме ця ненависть і створює міцну основу для нашого співробітництва.

— Навіть в тому разі, коли ми віддамо їм свою країну?

— Ти з глузду з'їхав, Акоше! — з подивом глянув Титус на мене. — Хто ж говорить про те, що треба їм віддати країну?

— Поки що ніхто, але це не значить, що вони цього не хочуть. Залежність країни починається не тільки тоді, коли на її землю ступають ворожі війська і піднімають свій прапор. Ні, Титусе, мені здається, що тут ми з тобою не дійдемо згоди. Якщо в нашому генеральному штабі, а може і в інших місцях, сидять люди, для яких важливіші інтереси Третього райху, ніж Угорщини, то це вже залежність. Я вважаю таких людей зрадниками, хоч вони, напевно, настроєні антирадянськи. А втім, ці типи, які передають проекти та плани генерального штабу фон Мерінгу, при першій-ліпшій нагоді можуть продати відповідні документи і за долари чи радянські карбованці.

— А чому ти гадаєш, що агенти фон Мерінга працюють за марки, а не з власних політичних переконань?

Я гірко всміхнувся.

— З політичних переконань? Любий Титусе, я, на жаль, дуже добре знаю наших офіцерів.

Поїзд, пахкаючи, видирався нагору крізь смерековий ліс. Над темно-зеленими лісами поступово займався світанок. Милуючись чудовим краєвидом, ми, здається, обидва згадали свій рідний край — гірську Трансільванію. Титус притиснув обличчя до вікна, спостерігаючи зміну ландшафту. Згодом він повернувся до мене, зручно вмостився в оббите оксамитом сидіння і, склавши руки на грудях, промовив:

— Адже німці не збираються встановлювати владу безбожного, грубого й неосвіченого наброду. У нас