Райнер Марія Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе

я повернув йому небо в блакиті, він ближнє лишив мені, сам — у політ; бо вчився літати, а я вчився жити, і нам один одного визнати слід. Берлін — Вільмерсдорф, 8 лютого 1898 «Як потойбіч вдовж муру ідеш…»
Як потойбіч вдовж муру ідеш, не впадають троянди ув око, в саду ж бо тебе — ніде; мов жінок, ти в довірі глибокій їх наближення чуєш по кроках. І ступали вони по дві, ледь торкалися стегон стегна, починали червоні спів; й ароматом легким над стежку білих тихо акорд бринів. 1898 «Ветхий зáмок. Там ребрами…»
Ветхий зáмок. Там ребрами герб над брамою звис. А дерева, мов жебрають, — віти-руки увись. Там вікно, в зелень ввіткане, із блакитною квіткою, й не бабуся стоїть у сльозах поміж віт, а вона всього свідком є, мов останній привіт. Берлін, 2 лютого 1898 «У розбурканих квітів…»
У розбурканих квітів наполоханий дух, ніби усміх тендітний, ластівчиним привітом дня торкнувсь на льоту; де спинитись пора, там не зник іще страх. Кожен зблиск — боязкий, дикі — звуки усі, ніч — нова залюбки в сороміцькій красі. 1898 «В краю низин чекання щире…»
В краю низин чекання щире на гостя, що не прийде, ні; сад боязко пита іще раз, аж усміх задерев’янів. Не чути між алей одвіту, убого в сутінках стає, в образі яблука на віти, а болю ж вітер завдає. Берлін — Вільмерсдорф, 24 листопада 1897 «Це там рядок халуп, це звідтіля…»
Це там рядок халуп, це звідтіля й новобудови, що, стіснивши груди, з-під риштувань позиркують на вруна, бо знати хочуть, де ж то вже поля. Безбарвна й половинчаста весна при цих парканах у гарячці літа, і вишні хворі, й нездорові діти; аж восени розкотиться луна примирлива й далека; і зоря вечірня м’яко плавиться у лузі: дрімають вівці, і пастух в кожусі до крайнього притисся ліхтаря.