Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

студентів на ночівлю в інші гуртожитки. Чорні постаті тримали ліхтарики. Десятки світлових списів блукали стінами гуртожитків, націлювалися в темні вікнах. Марко Півник неприємно відвернувся: світловий спис влучив у його вікно.

Він похапцем заліз під ковдру. Він думав, що буде далі. Зараз вона припхається, буде виправдовуватися, не шкода її пустити заночувати, але ж, бляха-муха, вона буде теревенити та виправдовуватися цілу ніч, патякатиме про цю чортову пожежу аж до ранку.

Марко Півник вирішує Мілані не відчиняти.

«Спати… спати…» Чути дівочий плач. «Хоча, якби прийшла дівчина…» — подумав Марко Півник. Згадав Ксюху, яка всім дає, минуло тільки півроку… Марко Півник із насолодою почав згадувати її всю до ниточки. «Вона може прийти!»

Він уважно прислухався до шуму в коридорі. Здається, ось-ось лунатимуть несміливі кроки, зупиняться біля дверей, секунда, друга і — тук-тук. Заходьте, відчинено. «Ой, пробач, я так боялася…» Дурниці, добре, що прийшла.

«Вона прийде, обов’язково…» — заспокоював себе Марко Півник. Він вірив, що Мілана або Ксюха обов’язково прийдуть — їм нема куди дітися. Шум за вікном поволі вщухав, долітали поодинокі голоси, обривки розмов. «Вона, певно, вже підіймається», — думав Марко Півник про Ксюху. Він нетерпляче обраховував, скільки треба часу, аби піднятися на сьомий. Але в коридорі тихо. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана… хотів він повторювати безкінечно.

«А що, коли прийде Обдовбаний? Тоді… прийдеться відпровадити його до Сані». Марко Півник не міг спати. «Вона обов’язково прийде… прийде» Чекання його дратувало. «А що, коли прийде Мілана? Її доведеться пустити…» У потилиці Марка Півника нестерпно боліло, від втоми злипалися очі. «Потрібно порахувати до ста». Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана…

Раптом ніби на рівні його вікон залунав голос. Марко Півник здогадався — пожежники вилізли на дах п’ятиповерхового гуртожитку.

— Тут навіть сніг не розтанув!

— Усе нормально? — гукнув інший голос.

— Так.

Ксюха чи Мілана… Марко Півник заснув. У двері постукали. Він прокинувся і почув голос Обдовбаного, його пальці відтарабанили по дверях дивний дріб. Обдовбаний покликав Марка на ім’я. Марко чув, як той тупцював на місці, сопів, певно задихався від підйому пішки на сьомий поверх, клацнув запальничкою, і до кімнати проник цигарковий дим.

— Ти що, заснув? Відкривай! — крикнув Обдовбаний.

Марко Півник не відчиняв, бо вважав Обдовбаного поцом. Але потім подумав, що це трохи несолідно — не пустити знайомого на нічліжку. Він голосно гаркнув «відкриваю» і підвівся з ліжка. Коридорне світло різонуло очі сонному Марку. Обдовбаний кисло посміхнувся, зайшов до кімнати. Від нього неприємно смерділо дешевим куривом. Марко Півник відчинив вікно.

— Дубак! Заморозиш!

— Тільки на пару хвилин.

Обдовбаний збуджено розповідав про пожежу, про те, що там відбувалося, але Марко Півник його перебив і сказав, що скоро буде світати.

— Давай спати.

— Ладно, — ліниво протягнув Обдовбаний.

Марко чув, як той довго мостився на сусідньому ліжку, як під ним скрипіли металеві пружини, як він сопів і голосно позіхав. Обдовбаний його добряче дратував. Марко не хотів спати і думав.

— Обдовбаний… — покликав він.

Той ніби не чув.

— Обдовбаний!

— Шо?

— А куди весь народ поділи? Як не як — два поверхи. Їм десь спати треба.

— Та хто куди, — позіхнув Обдовбаний, — багато лишилося, пішли до знайомих на перший і другий поверх.

— Усі ж не помістилися.

— Та чорт їх знає, — знову позіхнув Обдовбаний.

Марко Півник слухав, як на столі цокає годинник.

— Обдовбаний…

— Шо?

— А куди пішли Микола з Міланою?

— Та чорт їх знає. Я раніше думав — до тебе. Але потім бачив, як вони йшли в центр. По-моєму, вони повалили до якоїсь знайомої ципи на хату.

— Ясно, — сказав Марко Півник уже іншим голосом.

Він зціпив зуби і міцно стиснув руками ковдру. Він вкусив подушку і гірко заплакав. Не знати скільки часу він лежав. Із ковдрою в зубах Марко Півник скидався на маленького, прирученого звіра, який усього боявся. Він безжиттєво дивився у вікно, де ранковою сірою цвіллю поволі вкривалася темінь і розпрозорювалася. Далеко-далеко галасувало ранкове вороння. Марко Півник подумав, що це, мабуть, над парком, де він любив блукати з Міланою. Мілана стояла перед ним й лукаво примружувала очі. Він бачив, як вона вигиналася своїми формами, як форми заокруглювалися ще дужче. Він бачив, як її пухкенькі губи легко розтягувалися в усмішці та оголювали рівні білі зуби.

«Краще б ти згоріла», — подумав Марко Півник.

На певний момент він уявив це і пустив сльозу. Марку здалося, що з цього приводу він би обов’язково написав свій реквієм за однією подругою і що це була б дуже потужна річ, якої раніше він не створював. Марко Півник уявив, як читає цю потужну річ перед залою слухачів і вони, затамувавши подих, стежать за кожним жестом його руки, за кожною зміною міміки його обличчя, за кожним словом, яке він кидає в тишу. А потім, після почутого, всі вони завмерли