Микола Смоленчук - Смутна доба

— А мій росте, як бур'ян, — підстароста погладив голову сина. — Давно пора хлопцеві в науку. Та куди? У колегіум душа не лежить, наших шкіл катма[192]. Подейкують, що відкриють таку при Київському братстві, та коли те буде?!

Хмельницький вирішив віддати сина до Богоявленської школи у Києві, що на Подолі при монастирі. Рік ще перегуляє і нехай їде.

Доля розказувала про Ікара, який не побоявся одірватися від землі, зробивши собі крила. Хлопець хапав кожне її слово.

— Розкажи про Трою. І про Геракла теж...

Богданко так і пряв вухами.

Якось Доля пригорнула підлітка до себе і запропонувала Хмельницькому:

— Підготую вашого сина до школи, пане підстаросто?!

Хмельницький охоче погодився.

Обережно спустилися до річки і з'їхали на міст. Коло міських воріт по цей бік Стиру їх запитали, чиї вони?

— Князя Острозького. Добираємось до його маєтностей.

— Приїхали.

— Без тебе знаємо! — грубо обірвав стражника Покрова.

Козаки дійсно приїхали в Крупи, маєтність князя Острозького під Луцьком. Скориставшись нагодою, Тарануха вирішив провідати тестя — уявив, як порадіє тому Лешка. Молоді козаки, що приїхали в Дубно після викрадення Долі, пристали до Таранухи — у Луцьку вони ніколи не були.

Місто вразило їх ще з висоти Дубенського шляху — і зелені краєвиди велетенської приміської западини, і мальовничий Стир, що оперізував долину, і саме місто, тісно збите за кам'яними стінами.

— Церков та костелів, як у Львові!

— Немало!..

Тарануха ще на мосту попередив хлопців про підступну вдачу річки.

— Мене вона колись мало не затягла у вирву!

— Тебе, батьку, дідько в пекло не затягне! — засміявся Левко. — Чи ти і там бував?

— Звичайно, бував, — обійшовся жартом.

Звідусіль наступали спомини — може, в Луцьку пройшла краща частина його життя. Наче живим уявив Карпа, досі у безкінечних мандрах бракувало йому побратима!

— Тут кожна наша стежка. Тоді ми ганялися за білими бланкетами, на них підступний луцький владика продав нашу віру.

Левко ствердно кивнув головою, не одриваючись від кам'яниць, які минали.

— Знаю, батьку! Ти мені уже розповідав!

— Не все, Левко!..

Стояла передобідня пора. Місто виявилось людним, хоч день був не святковим. Заповнені вулиці і площі, діловито гудів базар.

На ринковій площі Левко угледів харчевню, де Тарануха виявив колись злодіїв, у котрих владика Кирило скупляв крадених волів, де зустрічався він з гоноровим паном Бронеком.

— Гляньте — постригальня!..

Повертати до корчми Тарануха не захотів.

— Проведіть мене і їдьте, куди хочете!..

Жив тесть на старому місці, коло далеких родичів, котрим передав свій будиночок. Навіть Лешка не дуже їх знала.

Через господарську фіртку у фортечній стіні, її чомусь називали Торговою, вибрались на виселок[193] — пологий берег річки по той бік міської стіни, забудований тіснявою халупок. Багатьох не стало відтоді, як він тут бував, мабуть, порозвалювались, не побачив Тимко оббитої дощами хворостяної корчми, втратив барви будиночок Пилипа-маляра, хто там живе відтоді, як владика звів його господаря в могилу?!

— А це маєтності батька Лешки, діда Сагакія, якщо живий, — добродушно пожартував Тарануха, кивнувши головою в бік занедбаної хатки на зривищі річки.

Домовились під вечір зустрітися коло центрального костелу, що біля замку, — козаки сьогодні мали повернутися в Крупи.

Сагакій доживав віка не в розкошах, але й не бідував. Мовчки прийняв подарунки, взяв і гроші. Скупо запитав про Лешку, так, для годиться. Тимко назвав його колись «протокольною книгою», таким і лишився цей дивакуватий чоловік. Він і тепер щотижня брів до канцелярії гродського писаря, той називав Сагакія, знаючого кожний папірець, своїм архіваріусом