Юля Пилипенко - Руденька

другом Сашком, з яким ми жадібно поїдали «фіш фінґерс» у Макдональдсі. Надвечір я відчула страшенну втому… Але мене це не хвилювало, бо мене турбували зовсім інші проблеми. По-перше, мені треба було вирішити, кого запросити на свій день народження. По-друге, я досі не знала, як і де мені відзначити своє повноліття, а залишалося менше двох тижнів… По-третє, що було справді жахливо, мені треба було наступного дня скласти іспит з вишки,[59] причому здати на «5», тому що мені не хотілося псувати заліковку страшною цифрою «4». Я нічого не знала з цього предмета, точніше, щось знала, але далеко не все… Я взяла книжку… Сидіти було якось важкувато… мабуть, підвищувалася температура. Я подумала, що книжку можна почитати й лежачи… Я лягла, але зрозуміла, що дуже хочу спати. Стрілки годинника ледве-ледве переступили за 20.00… Я не розуміла, що зі мною. Спати хотілося так, що я вирішила нічого не вчити. Це було на мене не схоже… але як же хотілося спати… Я відклала книжку, вимкнула лампу, заплющила очі і подумала: «Все-таки в Макдональдсі офігенно смачна їжа… Головне, завтра пережити цей іспит, а потім думатиму, що робити з днем народження…»

Наступного ранку мене розбудить мама, і я побачу її сповнене жаху обличчя. Я запитаю в неї, що трапилося, і вона тремтячим голосом відповість мені: «Юлю… ти… жовта…» До мене поволі дійде зміст кожного вимовленого слова, і я зрозумію причину жаху на її обличчі… Історія повторюється…

Мама відразу ж подзвонить татові, який тоді з нами не жив. Тато вже через п’ятнадцять хвилин сидітиме за кермом машини і везтиме мене до лікарні, яка була просто за рогом мого університету… Мені здавалося, що тато дивиться на дорогу, але не бачить її… Мені зроблять УЗІ і не зможуть нічого пояснити. Єдине, що нам скажуть: «Печінка не збільшена і не зменшена… Це не цироз…» Тато нервово ходитиме по кабінету і питатиме при мені: «Точно не цироз?» «Точно, – відкажуть дніпропетровські фахівці. – Можливо, у неї просто жовтяниця… чи жовчний… Вам треба до інфекційного відділення… на “Канатну”…» І мене відвезуть на «Канатну», де ставитимуть крапельниці й годуватимуть ліками під назвою «Ентеросгель».

У цій лікарні працюватимуть чудові фахівці. Вони скажуть мені, «щоб я не хвилювалася», бо «від жовтяниці ще ніхто не вмирав». І я б дійсно через два-три дні вже більше ні про що не хвилювалася, якби цього ж дня про мою хворобу випадково не дізнався Він.

P. S. Я переживу екзамен з вишки, бо я на нього не піду. Мені й так поставлять заповітну «п’ятірку». Але тепер у мене будуть зовсім інші проблеми. Цього дня моє життя зміниться назавжди. І для мене назавжди помре «завтра».

P. P. S. Коли ми з мамою після трансплантації печінки гуляли вулицями Ессена, на мобільний подзвонив мій тато, який повідомив, що дніпропетровські лікарі нарешті прислали свій висновок щодо моєї хвороби: «Вірус нез’ясованої етіології».

До 17 років…

Я смотрел в эти лица

и не мог им простить,

Того, что у них нет тебя,

и они могут жить… [60]

Що я робила до сімнадцяти років?… Ніколи не хворіла… жила, як усі… гірше за когось і краще, ніж хтось… грала в теніс… ходила до школи… добре вчилася… зустрічалася з бандитами і відмінниками… літала на навчання до Лондона… подорожувала з батьками і без них… каталася на мотоциклах… стрибала з парашутом… у когось закохувалася… за кимось страждала… так, я страждала, і дуже. Але ніхто цього не бачив і не знав, тому що люди в першу чергу звертають увагу на усмішку. Я страждала за коханою дорогою Людиною, яка назавжди залишила мене через чотири дні після того, як мені виповнилося сім років… і мені потрібні були стрибки з парашутом, пірсинг, тенісні турніри, поїздки, перельоти – все, що завгодно, аби хоч якось заглушити цей дитячий біль. Я нудьгувала за ним… завжди.

P. S. Я не знаю, який тут може бути «постскриптум».

12 липня 1992 року

The show must go on,

The show must go on

Inside my heart is breaking