Борис Левандовський - Бабай

Безмовно.

Лізі вдалося нарешті скинути із себе льодовий панцир заціпеніння, і вона вискочила з кімнати, боляче зачепившись стегном об спинку ліжка і ледь устигнувши проскочити між нею і масою, що підводилася з підлоги.

Уже забігаючи на кухню (і якимось немислимим рухом встигаючи одночасно вмикати світло), вона почула за собою важкі кроки.

Коли Ліза повернулася, щоб зачинити двері кухні, масивна туша в нічній сорочці вже затулила дверний проріз, насуваючись на неї.

Баба була жахлива.

Її тіло, переборюючи трупне задубіння, рухалося швидкими короткими ривками, немов зображення від несправного кінопроектора; одне помутніле око було широко розкрите, інше — лише наполовину, оголюючи смужку сіро-жовтого білка. Величезна гематома на блідому чолі біля скроні здавалася плямою чорної туші.

Ліза задкувала, поки не вперлася попереком у тверде ребро підвіконня. Стара теж дещо сповільнила рух, утім, Лізі, затиснутій між підвіконням і наступаючою на неї масивною фігурою, і так уже було нікуди подітися. З натужним клекочучим звуком, бабера втягла у свої легені повітря, якого її тіло останні години не потребувало, тому що було мертве.

«Це, напевно, як тоді… Майже, як тоді — по дорозі в морг з озера… Тільки зараз усе значно гірше…» — промайнуло у Лізи в голові.

Баба заговорила:

— Ти все зіпсувала… брудна сучко!.. — на Лізу дихнуло моторошним смородом. — Ще кілька днів!..

Стара знову рушила на неї, витягаючи вперед руки, немов бажаючи схопити в люблячі обійми. До нижньої губи прилип маленький дохлий тарган.

…Найкраща мама в світі…

Раптом Ліза все зрозуміла.

Зараз баба говорила тим самим голосом, який вона вже один раз чула, коли та жбурнула в неї…

…Єгова склав ці казки для своєї глини!..

Баба — її бабуся — давно ПОМЕРЛА, потонувши в озері ще сорок сім років тому. А всі ці роки — вона і мама прожили…

…Лікарі говорили… Це чудо…

…Із тим, хто, зумівши оживити ще тепле тіло, тоді ввійшов у неї. І тепер Він не збирався відступати просто так.

І найближчими днями Він планував…

— Залиш нас! Тобі нічого більше не вдасться, я знаю! — Ліза обома руками щосили відпихнула від себе тіло, яке напирало, і проскочила на вільне місце.

Розвертаючись слідом, баба наступила на картонку з портретом Лізи з тарганячих крилець — почувся тихий хрускіт. Вона з розчарованою гримасою подивилася собі під ноги.

— Сучко-о!..

У бабиних грудях утробно заклекотало, вона відригнула якоюсь сірою гидотою і гепнулася на підлогу.

Коли відгомони хрипів у нутрі небіжчиці остаточно стихли, Ліза сіла на табурет і закрила обличчя долонями.

— Що він з тобою зробив, баб… бабусю.

Вона просиділа так до самого ранку. А коли у вікні засвітився світанок, її погляд упав на розтоптану картонку, і вже зовсім спокійно Ліза подумала: «Мені просто пощастило».

Бабусин похорон минув тихо, і на ньому, крім Лізи, нікого не було. Ніхто не висловлював їй співчуття і не сипав розрадами з приводу «смерті близької людини».

Бабусю просто закопали.

У перші дні Ліза раптом почала побоюватися, що її можуть звинуватити в убивстві. Але патологоанатом констатував «смерть у результаті нещасного випадку». (Трохи пізніше, у приватній бесіді з одним із колег за чаркою гарного коньяку, він, щоправда, розповідав, що за двадцять шість років практики ще не зіштовхувався з настільки швидко прогресуючим розкладанням. А про те, що мозок «клієнтки» на дев’ять десятих являв собою стару ганчір’яну павутину, не сказав узагалі нікому).

П’ять чи шість разів до неї вночі приходила баба — уві сні — і вимагала повернути здачу, що Ліза крала, збирала і ховала протягом чотирьох років.

Потім усе припинилося.

Восени Ліза вдало склала вступні іспити в університет на вечірнє відділення факультету журналістики. Змінила роботу і почала готуватися до першої сесії.

Наприкінці листопада вона ніс до носа зіштовхнулася з Павлом в одному з університетських коридорів.

— Я тебе раніше бачив? — запитав він, забувши, куди квапився хвилину тому. — Твоє обличчя мені здається знайомим.

— Та ну? — зніяковіло всміхнулася Ліза. — Може, у вікні будинку навпроти?

— Точно! — він подивився на неї так, начебто вперше побачив, хоча, можливо, так воно й було.

— Мене звати Павло.

— Я знаю, — вирвалося в дівчини, і вона густо почервоніла. — А я — Ліза.

З’ясувалося, він учиться на тому самому відділенні, тільки на випускному курсі.

Додому їхали разом.

Наступного дня він запросив Лізу в кіно, і з тих пір вони почали часто зустрічатись.

А за кілька тижнів, коли вони, як звичайно, поверталися додому з університету, розмовляючи про все на світі, Павло провів Лізу до під’їзду.

— А ти не хочеш, нарешті, запросити мене до себе в гості? — запитала Ліза.

Раніше вони бували тільки в неї.