Віктор Суворов - Тінь перемоги

Червоного Прапора. У Крюкова - один. Але ми пам'ятаємо, цей срібний орден був знецінений, на генеральському і маршальському рівні він не особливо цінувався. Зате у Крюкова - золотий Кутузов I ступеня, і два золотих Суворова II ступеня. Цього в Сталіна немає.

Скажете, у Сталіна дві «Перемоги», а у Крюкова їх немає. Визнати треба, тут Крюков трохи від Сталіна відстав. Не було на війні в Жукова такої влади - свого фаворита орденом «Перемога» нагороджувати. А була б у Жукова влада, то ходив би гвардії генерал-лейтенант по своєму борделю переможцем, красувався б серед бордельних робітниць, теж обвішаних бойовими орденами.

Шукайте іншого такого командира корпусу по всій Червоній Армії! Полководця з таким комплектом вам не знайти. Не знайти тому, що всіх нагороджували за законом, а цього хмиря - всупереч законам. Можна заперечити, що Звання Героя Радянського Союзу Крюкову дали за якісь подвиги, просто абакумовські гади-слідчі змусили бідного генерала на допиті обмовити себе й Жукова, який фаворитів нагороджував всупереч законам. Гаразд. Не будемо сперечатися. Але як бути з орденом Суворова I ступеня? Повторюю: не належиться такий орден командиру корпусу, навіть чотири рази героїчного. І «Кутузов» I ступеня теж не належиться.

7.

Понад те, що Жуков давав Крюкову ордени за гарні очі, він ще й дружину Крюкова, Лідію Русланову, нагородив орденом Вітчизняної війни I ступеня. Орден золотий. Міг би товариш Сталін золотце на ордени використовувати будь-яке. Чи велика солдату різниця 375-ї проби золото на його ордені чи 585-ї? Проба на орденах все одно не ставиться. Але Сталін і на солдатські, і на офіцерські, на генеральські та маршальські ордени використовував золото тільки 916-ї проби. І «Вітчизняна війна» I ступеня, і «Слава» I ступеня, і всі інші, які виконувалися з золота, - вищої проби.

Лідії Руслановій золото не було потрібне. У неї свого золота вистачало. Але хотілося героїнею себе почувати.

Тим часом, статут і цього ордена Сталін писав особисто. Статут затверджено Указом Президії Верховної Ради СРСР 20 травня 1942 року. У статуті абсолютно чітко визначено, що «Орденом Вітчизняної війни» I ступеня нагороджується:

Хто особисто знищив 2 важких або середніх або три легких танки (бронемашини) противника.

Хто придушив вогнем артилерії не менш 5 батарей противника.

Хто з боєм захопив артилерійську батарею противника.

Хто захопив і привів у свою базу бойовий корабель противника...»

І далі, в тому ж дусі - на дві сторінки. Абсолютно чітко й конкретно визначено - кого нагороджувати і за що. Льотчика-винищувача - за три збиті літаки. Льотчика-штурмовика - за 25 успішних бойових вильотів. У 1942 році за статистикою льотчик-штурмовик гинув на сьомому вильоті. Так що даремно такий орден не давали.

Точно так же розписано і щодо ордена Вітчизняної війни II ступеня. Цей орден, серед іншого, передбачався тому:

Хто з особистої зброї збив літак противника. Хто зумів відновити, освоїти і використовувати захоплений трофейний літак у бойових умовах.

Хто під вогнем противника евакуював з поля бою два танки, підбиті противником...

Дружина власника розважального закладу Лідія Русланова жодної батареї противника не придушила, танків (бронемашин) ні важких, ні легких, ні середніх особисто не знищувала, ворожих кораблів не захоплювала і в свою базу не приводила. Їй і орден II ступеня не належиться: літаків противника з особистої зброї не збивала, захоплених трофейних літаків не освоювала і підбитих танків під вогнем противника не евакуювала.

І ось їй великий Жуков в могутні груди золотий орден вкручує.

* * *

Жуков роздавав ордени точно, як через багато років наші новоявлені "демократи" ділили багатства країни: все - своїм, решта — народу.

Розділ 19
ВЖЕ ЯК ВІН ЛЮБИВ ФРОНТОВИКІВ!

Ви краще ліс рубайте на труни, -

У прорив ідуть штрафні батальйони.

В. Висоцький. 1.

Ми бачимо незаконне розбазарювання Жуковим орденів, причому найдорожчих - з платини і золота. На цьому тлі дуже повчально розглянути роздачу орденів, так би мовити, законну.

І тут картина відкривається воістину захоплююча. У 1991 році на момент розпаду Радянського Союзу в Москві зберігалося 3,2 мільйона бойових нагород, які з різних причин не були вручені фронтовикам. Хто ж повинен був займатися пошуком нагороджених? Хто повинен вручати нагороди? Відповідь проста: держава. Держава закликала мільйони людей під знамена. Держава їх гнала в бій і у смерть. Держава їх нагородила. Так віддайте ж, державо, своїм громадянам те, що вони заслужили!

Хто конкретно в державі цим питанням займатися повинен? Міністерство оборони. Особисто міністр, всі його заступники, начальник Генерального штабу.

А хто півстоліття цим займався? Ніхто.

Про Жукова комуністи придумали багато легенд. Ось дві з них:

1. Солдати-фронтовики до повного божевілля любили Жукова.

2. Жуков до повного божевілля любив солдатів-фронтовиків.

Така, мовляв, була взаємна любов.

Тут не заперечиш. Однак потрібне уточнення: любитель солдатів товариш Жуков себе все ж любив трохи більше, ніж усіх фронтовиків разом узятих. Про себе улюбленого подбав, - після війни незаконно повісив на себе ще одну Золоту Зірку, яких і так вішати нікуди. Але він не згадав про мільйони солдатів, які нагороджені законно, але через жуковське нехлюйство нагород не отримали.

І ніхто фронтовиками в нашій батьківщині не займався. Нікому до них справи немає. Питання пошуку нагороджених на державному рівні