Симона Вілар - Сповідь суперниці

вафель, бісквітів, зварених в цукрі фіалок, кілька фруктових пирогів, які мали подавати з кремом і марципанами.

Увечері, стомлена, я вийшла подихати повітрям на галерею. Ця галерея була останнім нововведенням Едгара в Норіджському замку й мала вельми привабливий, навіть елегантний вигляд: напівкруглі аркади, здвоєні колони з кам’яним різьбленням. Вона оперізувала фасад над широченним майданом, де мали відбутися змагання стрільців, скачки, бої на палицях та інші розваги в дні весільних урочистостей.

Несподівано в дальньому кінці подвір’я, там де розташовувалися мішені, я побачила Едгара.

Трохи непідходяще заняття знайшов він для себе зараз, враховуючи, що завтра мало бути його весілля. Едгар метав ножі. Він взагалі часто вправлявся в метанні — звичка зі Сходу. І я рідко бачила людину, яка б так влучно кидала. У цьому була навіть якась пишнота. Я стояла на галереї та спостерігала, як виблискують леза в призахідному промінні, коли Едгар робив швидкий замах, блискавично метав їх і вони впиналися в мішень з тупим дрижанням.

Незабаром він помітив мене, але не припинив свого заняття. І несподівано я зрозуміла, що він роздратований. Це видно було в кожному його русі, в різких кидках, в тому, як він підходив до мішені, виривав ножі, метав знову. Нарешті вкотре зібрав їх, віддав зброєносцю й попрямував до мене.

— Тебе щось турбує? — запитала я, коли він зійшов на галерею.

Едгар сперся на колону й очужіло втупив погляд у далину. Не надто він зараз був схожий на щасливого нареченого. Не отримавши відповіді, я таки запитала, чи бачився він уже з нареченою, на що Едгар байдуже кинув, що був зайнятий цілий день, а коли вибрав час і заїхав у абатство, Бертрада якраз приміряла вінчальну сукню. Побачити наречену у весільному вбранні завчасно вважається поганою прикметою.

— Завтра ми зустрінемося з нею перед вівтарем. Ось тоді й подивимося, наскільки гарна моя суджена.

Він якось злісно гмикнув. Я захвилювалася.

— Що тебе гнітить, родичу?

Знову це напружене мовчання. А потім несподіване запитання:

— Ріган, тобі щось відомо про Гіту?

То ось про кого він думав напередодні свого весілля! Я трохи сторопіла. Адже після від’їзду Гіти Едгар ніби й не цікавився своєю коханою. Тільки раз якось обмовився, що Гіта оселилася в Тауер Вейк, живе тихо, господарює і ніби непогано справляється.

— Ти сумуєш за нею? — обережно запитала я.

Важке зітхання, що зірвалося ніби мимоволі, було красномовнішим за будь-яку відповідь.

— Я дав собі слово забути про неї, — зізнався він нарешті. — Думав, так буде ліпше. Навіщо нівечити її долю? З часом забудеться, що вона спала зі мною, а потім можна буде підшукати їй чоловіка. Чи сумував я за нею? Так, я був ладен по-вовчому вити, так мені її бракувало. Та все ж таки… Знаєш, Ріган, адже я послав їй запрошення на весілля. Вона моя підопічна, і я вирішив, буде непогано, якщо витягну її з боліт у Норідж. Хай, думаю, розважиться.

— Навряд чи їй припала до смаку така пропозиція, — зазначила я.

Плечі Едгара раптом похилилися, він заховав обличчя в долонях.

— Це мана якась. Мені хоч би побачити її.

— Ти зустрінешся з нею ще не раз. Ти її опікун. Але запрошувати на вінчання, та ще й після всього… Як на мене — це жорстоко, Едгаре.

Але мимоволі я погладила його по плечі.

— Я й не думала, що ти страждаєш. Але людина повинна без скарг приймати все, що відбувається з волі Божої.

— Навіщо ж тоді Господь дав мені спершу зустрітися з Бертрадою, а потім, як хворобу, вселив у мене кохання до Гіти?

— Шляхи Господні несповідимі.

— Амінь! — сказав він злостиво, ніби огризнувся.

Я навіть відсахнулася. Але Едгар помітив це. Він завжди був дуже чуйним. Спіймав мою руку, стис, ніби вибачаючись.

Цієї ночі я довго не могла заснути. Дивні думки лізли в голову — і це мені, жінці, яка вирішила віддалитися від мирського життя. А думала я, чому не народилася вродливою, сріблястою і легкою, як Гіта Вейк? Тоді б і Едгар дивився на мене інакше. Але чи змогла б я так, як Гіта, забути про все заради його кохання?

І раптом із жахом усвідомила, що розумію її. І не тільки розумію, але й заздрю — цій збезчещеній, покинутій, але коханій жінці.

* * *

Уранці всі вчорашні роздуми вже не здавалися істотними. Навколо всі посміхалися, все було святково і жваво. Я весело жартувала зі служницями, що допомагали мені одягтися.

Я завжди любила гарний одяг. Він додає жінці впевненості в собі, покращує її настрій. І я хотіла в свій останній вихід до знаті мати вигляд справжньої пані, а не простої селючки.

За нормандською модою жінки носили вузькі, туго зашнуровані сукні-бліо — підкреслювали кожен вигин тіла. Священики вважали такий одяг диявольською звабою, що вводить чоловіків у спокусу. Але що більше вони паплюжили бліо в своїх проповідях, то бажанішими вони ставали для модниць. Зізнатися, я теж вважала вузькі бліо елегантними і зухвалими. Особливо, якщо в пані статура, яку не соромно підкреслити. Проте я вже була немолода жінка, мені перейшло за тридцять зим, і якщо навіть у молодості я не вирізнялася особливою грацією, то зараз моє тіло ще більше втратило форму, погладшало. Тому я вирішила одягтися за місцевою саксонською традицією, в пряму туніку, складки якої приховують недоліки статури. Але щоб моя туніка була обов’язково розкішна, бо я впевнена: якщо юність прикрашає і проста спідничина, в зрілості жінка вигляд має тим ліпший, що дорожче вбрана.

Отже, моє останнє світське вбрання складалося з верхньої туніки, що сягала тільки гомілок, і пошитої зі справжнього оксамиту темно-червоного кольору з багатим гаптуванням на плечах і по пелені. Під неї я вирішила надягти іншу, довшу, з легкого фландрського сукна барви морської хвилі, теж із вишиванням по пелені. На ногах мала шнуровані черевички, що