Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Висадивши Марґариту, яка ні про що не питала, коло одного з надгробків разом з її щіткою, грак запустив машину, спрямувавши її просто в яр за кладовищем. Туди вона з гуркотом зірвалася і згинула. Грак поштиво відсалютував, сів на колесо верхи і відлетів.

У ту ж мить від одного з пам’ятників відокремилася чорна кирея. Ікло зблиснуло проти місяця, і Марґарита впізнала Азазелло. Той рухом запросив Марґариту сісти на щітку, сам скочив на довгу рапіру, обоє стрімко злетіти і за кілька секунд, не побачені жодною живою душею, зсіли коло будинку № 302-біс на Садовій вулиці.

Коли, несучи під пахвами щітку та рапіру, подорожани проходили підворіттям, Марґарита завважила тут знудженого чоловіка в кепці й високих чоботях, який, очевидно, очікував на когось. Хоч як легко ступали Азазелло та Марґарита, самотній чоловік почув їхню ходу й насторожено скинувся, не тямлячи, хто видає ці звуки.

Другого чоловіка, що був на диво подібний до першого, зустріли коло шостого під’їзду. І знову повторилася та сама історія. Хода… Чоловік бентежно роззирнувся і насупився. Коли ж двері прочинилися і закрилися, метнувся слідом за невидимими приходнями, заглянув у під’їзд, але нічого, певно, не добачив.

Третій, точнісінька копія другого, а отже й першого, вартував на майданчику третього поверху. Він палив міцні цигарки, і Марґарита закашлялася, проходячи повз нього. Курець, ніби його штрикнули, схопився з лави, на якій сидів, почав збентежено озиратися, підійшов до перил, подивився вниз. Марґарита зі своїм проводжатим у цей час уже була коло дверей квартири № 50. Дзвонити не стали, Азазелло безгучно відкрив двері своїм ключем.

Перше, що вразило Марґариту, це та пітьма, в яку вона потрапила. Нічого не було видно, як у підземеллі, й Марґарита несамохіть учепилася в Азазеллів плащ, боячись спіткнутися. Але тієї миті віддалеки і вгорі заблищав вогник якоїсь лампадки і почав наближатись. Азазелло на ходу витяг у Марґарити з-під руки щітку, і та щезла в пітьмі без жодного звуку. Почали підніматися якимись широкими приступками, і Марґариті видалося, що їм не буде кінця, її вражало, як у передпокої звичайної московської квартири можуть вміститися ці надзвичайні безкраї сходи, яких вона не могла бачити, проте добре відчувала. Але сходження закінчилося, і Марґарита зрозуміла, що вони стоять на майданчику. Вогник наблизивсь упритул, і Марґарита побачила освітлене обличчя чоловіка, високого й чорного, який тримав у руках оту лампадку. Ті, хто мав уже безталання в ці дні трапитися йому на дорозі, навіть у цьому слабкому світлі язичка в лампадці, певно, відразу ж упізнали б його. Це був Коров’єв, він же Фагот.

Щоправда, зовнішня подоба Коров’єва вельми змінилася. Хиткий вогник відбивався не в надтріснутому пенсне, яке давно слід було б викинути на смітник, а в моноклі, правда, також надтріснутому. Вусики на нахабному виду було підкручено і намащено, а чорнота Коров’єва пояснювалася дуже просто — він був убраний у фрак. Біліли лише його груди.

Маг, регент, чародій, перекладач чи біс його зна хто навсправжки — словом, Коров’єв — уклонився і, широко повівши лампадкою в повітрі, запросив Марґариту йти слідом за ним. Азазелло зник.

«Ото дивовижний вечір, — думала Марґарита, — я всього сподівалась, але лише не цього! Електрику, чи що, у них вимкнули? Але найчудніше — розміри цього приміщення. Яким робом усе це може увіпхатись у московську квартиру? А таки зовсім не може!»

Хоч як мало світла давала коров’євська лампадка, Марґарита збагнула, що вона перебуває в просто неосяжній залі, та ще й з колонадою, темною і з першого враження безкінечною. Коло якоїсь канапки Коров’єв зупинився, поставив свою лампадку на якусь тумбу, рухом запропонував Марґариті сісти, а сам примостився поруч у мальовничій позі — обпершися ліктем на тумбу.

— Дозвольте мені відрекомендуватися вам, — зарипів Коров’єв, — Коров’єв. Вас дивує, що немає світла? Економія, як ви, безперечно, подумали? Ні, ні, та й ще раз ні. Хай перший-ліпший кат, хоч би один з тих, котрі сьогодні трохи пізніше матимуть честь прикладатися до вашого коліна, на цій же тумбі зітне мені голову, якщо воно так! Просто мессір не любить електричного світла, і ми вдамося до нього в найостанніший момент. І тоді його, йміть віри, не бракуватиме. Навіть, мабуть, було б добре, щоб його було менше.

Коров’єв сподобався Марґариті, й тріскуче його патякання заспокійливо вплинуло на неї.

— Ні, — відповіла Марґарита, — найбільше мене вражає, де все це вміщається. — Вона повела рукою, підкреслюючи цим неосяжність зали.

Коров’єв солодко вишкірився, від чого тіні ворухнулись у складках коло його носа.

— Найпростіше зі всього! — відповів він. — Тому, хто знається на п’ятому вимірові, нічого не варт розсунути приміщення до бажаних розмірів. Скажу вам більше, шановна господине, до чорт знає яких меж! Я, проте, — торохтів далі Коров’єв, — знав людей, які не мали уявлення не лише про п’ятий вимір, але й взагалі ні в чому нічого не петрали, та все ж таки витворяли справжнісінькі дива щодо розширення свого помешкання. От, до прикладу, один городянин, як мені розповідали, одержавши трикімнатну квартиру на Земляному валу, без жодного п’ятого виміру та інших речей, що від них макітриться в голові, як стій перетворив її на чотирикімнатну, перегородивши одну з кімнат надвоє.

Відтак цю обміняв він на дві окремі квартири в різних районах Москви — одну на три і другу на дві кімнати. Погодьтеся, що їх стало п’ять. Трикімнатну він обміняв на дві окремі по дві кімнати і став власником, як ви самі бачите, шести кімнат, правда, розкиданих у цілковитому безладді по всенькій Москві. Він уже намірявся доконати останню й найблискучішу штуку, вмістивши в газеті оголошення, що міняє шість кімнат у різних районах Москви на одну п’ятикімнатну квартиру на Земляному валу, як його діяльність, з не залежних від нього причин, дійшла краю. Може, він і має нині якусь там кімнату, тільки, запевняю вас, не в Москві. Оце проноза, а ви зводите правити про п’ятий вимір!

Марґарита, хоча і зовсім не правила про п’ятий вимір, а правив про нього сам Коров’єв, весело розсміялася, прослухавши розповідь про оборудки квартирного пронози. Коров’єв же вів далі:

— Але вертаймося до справи, Марґарито Миколаївно. Ви жінка вельми розумна і, безперечно, вже здогадалися про те, хто наш хазяїн.

Марґаритине серце стукнуло, і вона ствердно хитнула головою.

— Отож-бо, отож-бо, — казав Коров’єв, — ми вороги будь-яких недомовок і таємничостей. Щорік мессір дає один бал. Він зветься весняним балом повні, або балом ста королів. Народу! — тут Коров’єв ухопився за