Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

чудова: велика, сита, ікряна, — захоплювався Барило, збираючи в окрему діжку ікру. — Поласує вся Сивера аж до весни.

В цю мить прокинулися товсті, відгодовані за літо собаки і з лютим гарчанням кинулися в кущі. Заметушилися й козаки, хапаючись за шаблі, бо степ має свої закони і в його зеленому морі кожен мусить бути озброєний удень і вночі, на уходах і на хуторах. Навіть жінки схопили ножі й запоясники.

А собаки кидалися на когось із хрипким гавканням і гарчанням.

— Хто там? Стрілятиму! — гримнув — Барило, метнувшись за собаками. — Хлопці, сюди!

Але стріляти не довелося. Це був Янек Свенціцький, Ровіцький і ще кілька челядників пана Бжеського. Пан Бжеський потребував грошей. Про панщину не було чого й думати, але будівництво й борги вичерпали всі його кошти. Треба було відшукати нові джерела прибутків. По радившись із пробощем і околишніми панами, Бжеський надумав натиснути на сиверян, а Янек, добре пам'ятаючи образу, був радий помститися на непокірливих хлопах.

— Виходь, хто там є! Стрілятиму, — з загрозою повторив Барило і звів курки.

— Я, пан Свенціцький, управитель його мосці вельможного пана, — поважно відгукнувся Янек, відчуваючи себе під надійним захистом п'яного Ровіцького й челядників.

— Чого тобі треба? — не спускав рушниці Барило.

Козаки оточили свого отамана й недовірливо мацали очима приїжджих. Свенціцький мовчки наблизився до катраги і тільки тоді відповів:

— Нарешті я вас викрив. Земля й риба пана Бжеського, і ніхто не має права рибалчити на панському грунті, не сплативши панові двох кіп грошей.

Барило дивився на нього, витріщивши очі, й гучно зареготав.

— Та чи ти здурів, хлопче? Батьки та діди ловили рибу і не знали ніяких панів.

— Мовчи! — гримнув Свенціцький, відчуваючи, як хвиля люті заливає йому очі. — Беріть рибу!

Козаки вхопилися за шаблі, пани — теж. Знялася бійка. Але п'ятеро рибалок і три жінки не могли подолати дванадцятьох озброєних верхівців, і Барило з безсилою люттю бачив, як під'їхали вози, як литвини навантажили їх діжками солоної і куреної риби, низками сухої тарані, птиці, хутрами і всім, що вони здобули на уході за довгу холодну зиму.

— Ну, почекай, собако! Ще знайдеться зашморг на тебе і на твого пана, — з ненавистю люто посварився Барило.

Залишатися на уході було безглуздо. З наказу Свенціцького литвини забрали не тільки здобич, але й неводи та мисливські приладдя. Пограбовані й побиті, уходники навантажили човни й попливли Ворсклою, проклинаючи грабіжників.

— Уранці дісталися вони рідного села, але і в Сивері не було спокою: пан Бжеський сповістив, що за кожен лан його землі козаки повинні сплатити по копі грошей, інакше він не дозволить звезти врожаю. Що було робити?

І знов на майдані юрбилося поспільство, палко обмірковуючи новину.

Насамперед звернулися сиверяни до старшини, але той тільки розвів руками.

— Ні, панове, тут я вам нічого не зроблю. Козацька старшина судить козаків між собою, а позиватися з паном за землю можна тільки в підкоморському суді.

— Як то?! — обурився Барило. — Таж підкоморій такий же пан, як і падлюка Бжеський! Вони ж боронитимуть один одного. — А мо, розсудить і по закону? Все ж він присягу брав, — нерішуче зауважив хтось.

— Таке! Роззяв рота: мо, вареник сам тобі в пельку вскочить. Ні, братику: пан за пана міцно стоїть, бо ми для нього тільки хлопи погані.

Хоч як обурювались козаки, та треба було щось діяти. Старшина поїхав до Канева й Черкас, здобув копію грамоти Стефана Баторія [148] на козацькі землі і вольності і привіз з собою досвідченого прокуратора.

Прокуратор уважно вислухав козаків і запитав:

— Як саме ви бажаєте позиватися: від самих уходників за наїзд, грабунок і побій чи від усього села за те, що земля ваша, бо королівську грамоту видано помилково на ваше козацьке майно.

— Так, щоб його духу не було і щоб земля, як і споконвіку, була наша.

Прокуратор довго розпитував дідів про минуле Сивери, переглянув усі папери, що були в козаків, і почав писати позов.

Одержавши позов до суду, пан Бжеський накинувся півнем на возного.

— Ото погань! Ото лайдаки! — обурено верещав він, шпурнувши возному папірець. — Не хочу брати отого паскудства. Це ж образа шляхетської гідності!

— Я людина маленька, пане, — спокійно відповів возний, підіймаючи зібганий папірець. — Але мам гонор попередити пана, що ухилятися від суду не має права ніхто, навіть сенатор чи то коронний канцлер.

— Як то? Щоб я паскудився з власним бидлом?! Відійдіть, пане, від гріха, бо я людина військова і за себе не ручуся.

— Як пан собі хоче, але я мушу сповістити суд, що пан ухилився від позову, а це значно погіршить справу. Раджу пану взяти позов і краще подумати про оборону своїх прав на суді, бо за законом можна не з'являтися на суд тільки через важку хворобу, на випадок посполитого рушення або вального сойму, де пан є обраний посол.

Але річ була зовсім не в тому: Бжеський не ухилявся від суду, але боявся дати свій підпис під будь-яким папірцем, гадаючи, що цим самим він уже щось визнає або позбавляється якогось права.

З важким серцем узяв пан Бжеський позов, а як тільки вийшов возний, викликав до себе Маєвського. Та пробощ виїхав на парафію, і хоч як пан Бжеський вчитувався в короткомовний текст позову, він нічого не добрав і не вигадав, але настрій його зіпсувався вкрай.

Бжеський не спав усю ніч. Весь час ввижалося йому, що сиверяни виженуть його з замка. Його обсипало холодним потом. Він борсався в ліжку, як божевільний, пив холодну воду і, нарешті, вигадав чудовий вихід:

«Викличу Грохольського. Це він, негідник, виклопотав мені цю кляту землю. Хай викручується: Так я йому й скажу. Я просив нагороди за подвиги, а ти мені накоїв стільки клопоту. Дай мені іншу землю — і хай їй чорт, цій клятій Сивері»

І Грохольський уволив його бажання. Як підкоморій, він добре знав, що позов подають до рук позивальників за шість тижнів до суду і, діставши від Бжеського листа і розрахувавши час, він негайно виїхав із Варшави, радий вирватися на дозвілля вiд безлічі різних справ, і прибув до Бжеського за три дні до суду.

Він трохи хвилювався, не зрозумівши з листа, в чому річ, але, прочитавши позов сиверян, зареготав і довго не міг вимовити слова.

— Та чого пан регоче? — Обурився Бжеський. — Що я робитиму, коли вони справді відсудять землю?

— Та ти з глузду з'їхав, любий Рогмунде, — нарешті ледве вимовив Грохольський, витираючи сльози. — В тебе ж є королівська грамота. Розумієш: ко-ро-лівська.