Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

тільки кажу, що треба бути хитріщими, ніж тоді. А коли піп каже про прощу, так треба, й удати з себе прочан, щоб випустили нас надвечір за міську браму. Зрозуміли?

— Го-го-го!!!

— Зрозуміло!

— А прочани, замість молитися, козакувати підуть, — реготали підмайстри.

— Та тихше, дурні! Ще рудий чорт почує! — спинив їх Савка. — Отже, я кажу: нагадайте попові, що післязавтра пречиста і в Печерському — храм. Він і благословить вас на прощу, а замість прощі…

— Буде йому ось що! — підхопив один із підмайстрів, показуючи здоровенну дулю.

— Так от: хто залишається тут, — той справді піде до Печерського, ще й іконок та хрестиків і пляшечок із святою водою та тьмою єгипетською понакуповує, як доказ тому, що справді молився богові. А ми тим часом далеко вже будемо.

— Оце здорово!

— А рушимо звечора, коли майстри підуть, на сходку чи до церкви. Отже, до ранку ніхто про погоню не думатиме, бо ночуватимуть прочани в монастирі і мають повернутися після пізньої відправи. І хай вони кажуть, що молилися разом, а потім одні пішли до ближчих печер, а другі до дальніх.

— Ой, як же воно добре придумано!

Умовившись про всі подробиці, хлопці непомітно розійшлися, але не спалося їм від хвилювання. А другого дня працювали вони ретельно й запопадливо, ніби справжні прочани, що готуються до каяття. Майстри їх не чіпали. Надвечір пішли вони до церкви, а хлопці — одягли чистий одяг, взули чоботи й рушили до південної брами. Савка забарився.

— Я вас потім дожену. Треба спогад Кузьмекові залишити, — кинув він, підморгнувши.

Хлопці не розпитували вийшовши на битий шлях і упевнившись, що ніхто за ними не стежить, вони розділилися, меншість подалась до Печерського, а більшість — до Дніпра. Там уже стояв великий човен Савчиного діда. Вдень Савка тричі одвідав його, приніс лантух борошна, з півпуда сала, три хлібини та кілька сотень огірків.

— Де ж Савка? — хвилювалися хлопці. — Невже його знов захопили?

Але в цю мить виринула з присмерків струнка Савчина постать.

— Ану, хлопці, на човна! — наказав він. — На весла! Не гайте часу! А це я вам солі та крупи приніс на дорогу.

Хлопці дружно вдарили веслами. Савка став на кормі, наполягаючи на стерно, і пильно вдивлявся в чорний силует міста, наче вирізьбленого на тлі вечірнього неба. Сонце вже зникло за обрієм. Здіймався легкий вітрець. Перші зорі миготіли на сході. Давно замкнулися міські брами, відокремивши місто на ніч від вільних степових просторів, шарудливих лісів та гаїв. Ба, ось у місті ніби щось спалахнуло, відтіняючи його рублені вежі та мури.

Савка здригнувся, витягнув шию. Сумніву не було: заграва.

— Хлопці, гляньте! Це я свічку запалив Кузьменкові, на здоров'я, — зареготав він, блиснувши низкою сліпучих зубів.

Хлопці схопилися з лав, мало не перекинувши човен.

— Як то?!

— Та бре!..

— Пустив-таки червоного півника! — лунали їх вигуки.

Заграва більшала. Розливалася вогняним кущем, стояла хмарою диму в повітрі.

Але Савка недовго милувався з неї.

— Годі, хлопці! Хай горить його клуня. Веслуйте, бо знов захоплять нас людолови, — вигукнув він і міцно наполіг на стерно.

Всю ніч веслували підмайстри. Швидка течія допомагала їм, а на ранок повіяв північний вітрець, і стомлені підмайстри розгорнули паруси. Лебединими грудьми нап'ялися вони і помчали човен, як на крилах, ген-ген у далекі степи, назустріч волі й південному сонцю.

Підкоморськии суд

Минуло три місяці з того дня, коли зникли з Сивери Корж та Горпина.

Погомоніли-погомоніли про це сиверяни та й замовкли. Не до розмов було тоді хліборобам. А пан Бжеський не дрімав. Над Ворсклою виріс високий замок із міцними кам'яними мурами, вежами й брамами. Пишно й бучно відсвяткував Бжесъкий свої входини й почав улаштовувати господарство.

Передусім збудував він на селі шинок та млин. У шинку була горілка на ту ж ціну, як і скрізь, але значно міцніша, тому козаки потроху кинули околишні шинки. Що ж до млина, то там мололи всяке збіжжя й дерли різну крупу, і вийшло якось само собою, що весь урожай опинився під панськими жорнами.

Коли ж на фільварку оселилися, замість старого Омелька, два добрі шевці, бондар, коваль, слюсар і чинбар, сиверяни впевнилися, що пан Бжеський людина розумна й хазяйновита і що з ним можна варити кашу. А коли на фільварку влаштували успенський ярмapoк і вивезли гори шабель, коліс, цвяхів, лопат, посуду, сукон, намист і збруї, - сиверяни навіть подумали, що Корж дурно пішов світ за очі з рідного кубла.

Але, влещуючи однією рукою поспільство, пан Бжеський незабаром показав свої пазури.

Ще напровесні, після того як він уперше з'явився, дехто з козаків пішов на уходи за Ворсклу у степ. Уходчики не знали про нові порядки в Сивері і що пан Бжеський будує замок. Одні рибалчили, інші полювали, треті — солили й сушили, в'ялили й задимлювали рибу та птицю на зиму. Життя на уходах точилося мирно й безжурно, ніби на світі зовсім не існує ані татар, ані панів, ані королівських податків.

Рибалки тягли важкий невід, живим півколом оточивши затоку, і коли крайній із них виходив на піщану обмілину, волочачи важку мокру сіть, він миттю кидався знов у воду і брався за невід позаду того, що був найдалі від берега. І тиха дзеркальна затока скипала. Чимраз вужчала просторінь, оточена неводом. Риба борсалася у воді, натикаючись на тонку, але міцну перепону. В розпачі кидалася на всі боки, виплигуючи з води, але сіть невпинно наближалася до берега і тягла її за собою.

Дві молодиці й дівчина метушилися біля катраги. Бачачи, що сіть витягнуто, вони кинулися допомагати. Робота пішла швидше. Росли з води засмаглі, по пояс голі козаки. Вода кипіла зляканою рибою, срібляста луска блищала на сонці, в мокрих петлях тріпотіла велика риба.

— Вибирайl — гукнув Панас Барило, витягаючи переповнену сіть.

Жінки й підлітки спритно вихоплювали з петель шпичкуватих осетрів, щук, сулу та линів із янтарними очима. Риба була велика, рівна. Улов напрочуд удалий. Посортована риба тріпотіла у великих плисковатих кошах. Однайшла на засіл, інша — на закурювання, а інша — на обід рибалкам.

Рибалки швидко носили до куреня повні коші і вмить поверталися по нову рибу. Тільки дрібну рибку кидали знов у ріку.

— Пливи, та не потрапляй щупакові, - приказував Барило, — бо щупак, як той пан, тебе не помилує.

І разом із синами й козаками почав розвішувати на кілках мокрий невід.

Баби вже тельбушили рибу, посипали сіллю, складали в барила із різними приправами.

— Ой, і риба ж цього року