Юрій Володимирович Сорока - Хотин

Нарешті неподалік заіржав кінь. Козаки миттю підхопилися, скочили верхи. На чолі загону з п'яти вершників до них наближався Грабовський. Він встиг зняти панцир і був одягнутий у кармазиновий жупан і боброву шапку. Позаду їхали у простому одязі пахолки. У кожного в руках був спис, за плечима маячили цівки мушкетів. Побачивши козаків, спинилися. Грабовський скинув жупан, каптан і залишився у шовковій, гаптованій сріблом сорочці. Сидів бундючно у кульбаці, насмішкувато поглядаючи на Максима.

Горбоніс теж скинув жупан, під яким виявилася домоткана латана сорочка.

— Ну що, пане-ляше, кого гетьман врятував?

— Тебе, звісно. Але тепер уже не врятує. На що вдаримося?

— Ти й вибирай.

— Ну, то, може, на списи? Хоча для тебе і батога було б досить!

— На списи, то на списи. — Максим пустив повз вуха другу частину сказаного Грабовським і взяв у Микити довге ратище з прапорцем під вістрям.

Роз'їхались.

Постоявши лише мить, щосили вдарили коней. Коні зірвалися з місця і понесли вершників назустріч. Ратища націлились у груди противникові. Кінські гриви, мов прапори, майоріли у струменях повітря, копита виривали цілі пригорщі землі.

За мить до удару Максим притримав коня й ухилився вбік. Спис розітнув повітря зовсім поряд, не зачепивши козака. Миттєво Горбоніс повернувся і вдарив. Шляхтич відбив ратище вільною рукою і пролетів з улюлюканням туди, звідки рушив у бій Максим.

Повернули коней вдруге. Цього разу Грабовський перед ударом звів коня дибки, підставляючи під Максимовий спис широкі кінські груди, а сам щосили вдарив зверху вниз. Козак зрозумів маневр супротивника і замість того, щоб бити коня, узяв ратище двома руками і швидким рухом ударив по списі Грабовського. Почувся сухий тріск, і в руках у Горбоноса залишився лише дрючок: ратище розлетілося в друзки. Роз'їхалися. Максим кинув на землю непотрібний тепер уламок зброї. З широкою посмішкою Грабовський устромив неушкоджений спис у землю.

— Заколоти б тебе, лотра, як різник коле на Різдво свиню. Се було б для тебе справедливим покаранням. Але ти б'єшся з Грабовським! Мені потрібна чесна перемога. Може, в хама шабля міцніша, ніж спис? — шляхтич рвучко вихопив із піхов шаблю.

— Чесна, кажеш? О, пан Грабовський завжди був лицарем! Навіть тоді, коли цькував хортами беззахисних хлопів.

— Цо?! — Грабовський від здивування навіть притримав коня, натягнувши повід так, що той повернувся навкруги. Пильно придивився до Максима.

— Я тебе десь бачив!

— Тю, не впізнав! Ну, що ж зробиш, роки минули. А от я тебе добре пам'ятаю.

— Ти, напевно, є мій хлоп! Пся крев! Я не битимусь зі своїм хлопом! Це принизливо! — Грабовський укинув шаблю в піхви і повернувся до пахолків:

— Візьміть його!

Микита з Андрієм вихопили шаблі.

— Е, ні, пане хорунжий. Так не буде! — виступив наперед Микита. — Перед тобою козак славного Війська Низового Запорізького. Він занесений у реєстр його королівської милості. Тож бийся або віддай шаблю.

— Шаблю?! — захарчав слиною Грабовський. — Гаразд, буде тобі шабля!

Він вихопив зброю вдруге і щосили вдарив коня острогами, аж з боків тому закапала кров.

— До бою!

Максим погнав назустріч, і за мить супротивники вже крутились один перед одним у смертельній каруселі шабельного бою. Криця щоразу знаходила крицю, висікаючи час від часу бризки іскор. Дзвін змішався з хрипом коней і короткими криками вершників.

Спливали хвилини. Обидва спітніли й пристали. Коні хропли несамовито, вкрившись клаптями жовтуватої піни. Шляхтич не піддавався, але й Максим не пропустив жодного удару. Він стримував усі випади і пробував нападати сам. І хоча Грабовський був завзятим рубакою, Микита з Андрієм почали помічати, що Максим грається з ворогом. Кілька разів він уже міг завдати вирішального удару, але чомусь не робив цього.

Укотре роз'їхалися, люто поїдаючи одне одного очима. Притримували розпалених боєм коней.

— Тяжко? — хрипко запитав Максим захеканого поляка. — Спробуй батогом, він легший.

Не кажучи ні слова, Грабовський знову кинувся на запорожця. Ще шаленіше застрибали леза шабель. Затанцювали гарячі коні. Поступово з обличчя Грабовського зійшов вираз люті, що перетворився на здивування і нарешті застиг маскою шаленого напруження. В очах з'явився страх, що його, втім, побачив лише Максим.

— А що таке? Пан ніби не має настрою? — насмішкувато промовив він.

Грабовський не відповідав. Він уже стишив натиск і лише крутився довкола Максима, очікуючи, поки нападе козак. З грудей виривалося тяжке дихання, очі заливав рясний піт.

Раптом він кинув коня вперед і по-зрадницьки рубонув під неозброєну руку козака. Ще мить — і перемога за ним. Але Максим видався прудкішим. Він похапцем перехилився через коня, перемістившись тому мало не під живіт, потім випрямився і плазом шаблі вперіщив шляхтича межи плечі. Грабовський аж засичав від болю. Злість, біль і сором заступили йому очі, і він остаточно втратив обережність. Налетів, як вихор, не думаючи про захист, і рубав, рубав… Доки гостре вищерблене лезо не торкнулося грудей і не перекреслило червоним пройнятий потом білий шовк. Спочатку й незчувся, але страшна сила впала на лезо шаблі, із дзвоном ламаючи її навпіл, а величезний козацький кулак зацідив у вухо. Земля перевернулась і вдарила у спину, перехопивши подих.

Бачив над собою лише бліде обличчя козака. В очах його не було ні радощів, ні насмішки. Дивився якось сумно.

— Так ось, Мареку. Що хотів, те й маєш. Таких індиків, як ти, я багатьох бачив. Багатьом віку вкоротив. А ти… Ти не гетьману дякуй, дякуй дружині своїй, пані Юстисі. Добре в неї серце, хоч і полька. Я залишу тобі життя.

З відчайдушним зусиллям Грабовський звівся на руках.

— Геть! — гаркнув до пахолка, який хотів допомогти панові. — Я впізнав тебе! Ти Максим, грубників синок. Той, що із запорожцями проїзними утік!.. Ти знаєш пані Юстисю? Відповідай, псячий вишкребку!

— Даремно лаєшся, пані тобі не зраджувала. Просто вона добра людина.

— Чорт! Хлопська кров до хлопської завжди тягнеться. Я знав… Але думав, що вона зможе стати…

— Що? — Максим повернувся до Грабовського. Але той уже знепритомнів і безсило впав на руки пахолків. Із розсічених грудей текли струмочки темної крові.

— Перев'яжіть його, а то стече кров'ю, — кинув він пахолкам і, не гаючись ні хвилини, погнав коня геть. За ним рушили Микита й Андрій.

У цей час шатро Османа II було переповнене пишно вбраними та до смерті переляканими людьми. Над трьома десятками постатей, що розтягнулися по підлозі, нависла гнітюча тиша. Здавалося, що вони попадали додолу, звалені важким сном. Ні шурхоту, ні руху. Долинали лише далекі крики команд та стукіт численних копит. Перед ними, потопаючи в шовках міндерів, на оздобленому золотом і слоновою кісткою