Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Василь Стус проривається віршами-плачами майже Шевченкової сили й напруги:

Даждь нам, боже, днесь! Не треба завтра —

даждь нам днесь, мій боже! Даждь нам днесь!

Догоряють українські ватри,

догоряє український весь

край. Моя дорога догоряє,

спрагою жолобиться душа.

Як Господь нас оком поминає,

тоді, болю, грай без кунтуша![521]

Цей вірш, написаний у березні 1969-го, — своєрідне накликання випробувань, готовність і навіть свідоме прагнення дороги незгод та аскези, бо тільки вона для Василя Стуса могла стати перевіркою справжности.

«Зимові дерева» були безперечним успіхом молодого автора. Це розуміли навіть у «Радянському письменнику», де вже була вказівка «зарубати» книжку. Дирекція видавництва вирішила зробити це руками внутрішнього рецензента Євгена Адельгейма, про якого в націоналістичних колах навіть подейкували, що він «душить» все українське. Наприкінці літа 1970-го року він подав до видавництва таку рецензію:

«Ми надто пізно випускаємо молодих поетів у світ. Це призводить до „перестоювання“, вимушеної самоізоляції, втрати „розбігу“ для того, щоб набрати потрібну швидкість польоту.

Щось подібне сталося з Стусом, чоловіком обдарованим надто самостійним світовідчуванням, щоб безболісно вкластися в рамки вироблених норм. Чи є потреба говорити, як ми страхаємося цього надто? Надто пружного вияву особистости, надто великої неподібности до інших, надто великого бажання за будь-яких обставин лишитися собою?

Мушу признатися — саме ці риси найбільше приваблюють мене в творчості Стуса, бо з них врешті складається те „лица необщее выраженье“…, що є достеменною ознакою поезії.

Стус — поет драматичних почуттів, він живе у світі складних або — точніше — неймовірно ускладнених переживань і, звертаючись до них, нічого не хоче „вигладжувати“, як це чинять не такі щирі або менш обдаровані… письменники.

Особисто не приймаючи багатьох концепцій поета, я хочу лише сказати, що його абсолютна одвертість самовияву може стати надійним ґрунтом для такої ж одвертої полеміки та імовірною умовою подолання похмурих настроїв, що вже починають роз'їдати особистість…

Крізь збірку „Зимові дерева“ проходить наскрізна тема — Людина і Людство, вужчий аспект її —„я“ і люди довкола мене. Поет часто губиться перед складністю питання і, борсаючись у його суперечностях, шукає виходу там, де його знайти неможливо — в гордій „байронівській“ самотності… Очевидно, Стус і сам відчуває суб'єктивізм свого настрою і в якійсь мірі намагається його подолати…

Про що б не писав Стус, він повертається до ядра своїх роздумів — людини. Саме поетове „я“, те чи інше інтимне переживання врешті зводяться в збірці до ширших міркувань про Людину взагалі, про зміст її існування перед Всесвітом, Смертю, Вічністю або перед моральними категоріями, взятими в найбільших вимірах, як Абсолюти.

Не заперечуючи в принципі проти цих вимірів, заразом мушу сказати, що поет до них найменше підготований; у безмежно-великих масштабах, обраних у збірці, надто часто губиться конкретність ліричних характеристик і — що найважливіше — сама можливість поглянути на людину в рамках часу історії, етапів суспільного поступу.

Невипадково Стусу, на мій погляд, не даються вірші на історичні теми: „1885 рік“, „Гайдамацьке“, „Молодий Гете“, „Дума Сковороди“ і в значній мірі „Костомаров у Саратові“. Практично це історичні поезії без історії, позбавлені часової перспективи і суспільної конкретности.

Але йдеться про поетів антиісторизм не стільки у віршах на історичну тему, скільки у віршах на тему Людина і Сучасність або „я“ і Сучасність.

У мене складається враження, що й поетів песимізм („У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі“), і його відчай, і болісне чуття беззахисности та самотности виникають з дуже абстрактної концепції Людини, вирваної з часу і розглянутої в межах того нерухомого Абсолюту, до якого так тяжить молодий поет з його недисциплінованою уявою, романтичним надміром, невмінням мислити діалектично.

Коли Стус пише:

Людина — флюгер. Так. Людина — флюгер,

Підвладний вітрові, а не собі, —

то я бачу в цьому твердженні… трагічне невміння знайти синтез історичної детермінованности людської поведінки й свободи вибору, самостійно обраного рішення.

Ми живемо в складний час і зрозуміла зненависть поета до конформізму, компромісу, розчарування, коли людина не вкладається в горде романтичне „або-або“, але якби Стус поглянув на неї з точки зору невблаганного історичного поступу, йому довелось би відмовитися від того безнадійного висновку, до якого він приходить:

Людину заступало бажання,

бажання мінилося.

Тому за смугою перетворень

вона оберталася поступово

на рінь,

на пісок,

на порох.

Від людини полишався

тільки єдиний знак

від'ємності.

Питання, які повсякчас порушує поет, не беззмістовні: „Хто ти? І що ти? І де ти?“. Вони викликані бажанням зрозуміти — з чого починається людина і де межа, за якою вона втрачає свою особистість, самостійність, саму можливість зробити свій вибір»[522].

Євген Адельгейм, який був одним із найуважніших читачів «Зимових дерев», звертає увагу на те, що Стусова метафора часто виростає з потворної й жахливої для людини естетики сьогодення. А що автор книжки «безперечно обдарований хистом несподіваного зближення далеких асоціацій, то і народжується дуже ориґінальна метафора»[523].

Цікаві й паралелі, які знаходить рецензент між творчістю Василя Стуса й Миколи Бажана, «періоду „Гетто в Умані“, „Трилогії пристрасті“ та „Сліпців“»[524]. Особливо помітні ці перегуки, коли йдеться про «вертикаль» часу — пов'язання сьогодення з давньо-слов'янським ґрунтом, його мовою, типом мислення, філософією.

«Язичницький Київ», що з волі історичного поступу наповнився готелями, електричками, поїздами, мостами Патона і «незграбними будинками Хрещатика» («Тисячолітньому Києву»), астматично задихається в індустріальному декорі нової доби, за яким надійно сховано поганські звичаї, природну й живу розмовну мову, давні традиції; і хоч як кортить вилаятися — «а побила б тебе сила божа»[525] — мусиш мовчати, бо зграйка піонерів, що біжить вулицею, очищеною від твоїх прадавніх справжніх токів, біжить у твоє ж таки, Києве, майбуття.

От і мовчить Київ, міркуючи, що майже все втрачено й нічого вже не повернути. Принаймні в метафізичному сенсі. А з діалектикою, як відзначив Є. Адельгейм, у Стуса не склалося.

Рецензент закінчує свою рецензію висновком, що збірку не лише «можна», але й «потрібно» друкувати[526].

Цього не чекав ніхто. Навіть Василь Стус, який, вражений увагою, котру приділив йому Є. Адельгейм, 25 серпня 1970-го писав у листі до нього:

«Шановний Євгене Георгійовичу!

Передусім — дуже Вам дякую. І — не стільки за позитивну, як у нас зветься, рецензію, скільки за те і, може, тільки за те, що вона — дуже людяний відгук на доробок автора, чиїх багатьох думок Ви не поділяєте. В авторові рецензії на „Зимові дерева“ я пізнав