Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

добру людину. За це дякую: людяність — найбільша, тому й така рідкісна достойність теперішнього митця.

Мені навіть захотілося самопрорецензуватись — для Вас.

Як на мене, песимізм мало чим різниться від оптимізму. Як і всі антиномії, сіамські близнюки: добро і зло, ніч і день і т. і.

Мій песимізм іде від розуміння безглуздости людського життя і його неможливости — водночас. Єдиний смисл — у народній приказці: народився — то мучся.

Але є мудрі поняття: так на роду написано, судилося; дав Бог і т. і. Таке осмислення здається мені найсправедливішим. Тобто ніяких нарікань на життя, навіть абсурдне.

Мій оптимізм-песимізм: живу не я, а — мною. Живе природа — через мене, тому я мушу жити — мушу, на рівні здатности моєї екзистенції.

Людина шанує життя — і тоді, коли їй важко чи й нестерпно важко. Але свічка індивідуального людського існування, запалена природою, землею, Богом і т. і., має горіти — стільки, скільки їй дано.

Коли Вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому — в змертвілому світі отруйних соціальних інтеґрацій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування сприймають за асоціальну.

І ще одне: мої оскарження — ґлобальні, а не якісь вузькочасові, режимні і т. д.

Ось Вам іще одна вірша — з подякою:

Сто дзеркал спрямовано на мене —

в самоту мою і німоту.

Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,

ти — таки не тут. Таки не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

Урвище? Залом? Ачи зигзаг?

Ось він, довгожданий дощ! Як з решета!

Заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх конань. Твоїх народжень.

Страх як тяжко висохлим очам!

Хто єси? Живий чи — мрець? Чи, може,

і живий і мрець? І — сам-на-сам?

З повагою Василь Стус»[527]

Страсті довкола «Зимових дерев» хоча й були найболючішими й найдрастичнішими для Василя Стуса на межі 1960—1970 років, але не лише вони зумовлювали вже чітко спрямований рух у напрямку «державних» дверей, що от-от мали прочинитися для «молодих» інтеліґентів, остаточно витіснених із офіційного літературного життя.

— Чому вони мене не викликають? — риторично запитував Василь дружину. — Вже майже всі мої знайомі відбули розмови з представниками ГБ, а мене не чіпають…

— Прикуси язика. Не чіпають, і слава Богу, — відповідала Валя, яка чомусь відразу ж сприйняла ситуацію протистояння між своїм чоловіком і державним апаратом примусу як щось закономірне.

Василь нервував дедалі більше. З кожного приводу строчив листи в різні інстанції, протестуючи проти свавілля влади, яка рішуче витискала опозиціонерів або до Москви, як Леся Танюка, або на марґінеси, як Горську, Світличного, Голобородька, Антоненка-Давидовича й самого Василя Стуса, або й — найбільш непокірних, — не соромлячись, кидала за ґрати. Дехто вже навіть встиг «відмотати» термін.

Наприкінці неспокійного літа 1970-го, відбувши п'ять років у Мордовському таборі № 385[528], повертався до України художник Панас Заливаха. Єдиною провиною цього талановитого вихідця зі Слобожанського краю була любов до малярства й України. Втім, було ще загострене почуття власної гідности, яке не дозволяло принижуватися до покаянь чи доносів на друзів.

За це він відбув п'ять років.

Коли зеківська зачіска Заливахи з'явилася на пероні Київського вокзалу, її володар неабияк здивувався. Йому, як справжньому герою, Іван Світличний та Алла Горська організували зустріч, яку не забудеш навіть на схилку віку. Зрештою, Панас і був звитяжцем, який витримав тиск несправедливого ув'язнення без скигління й плачу.

Він повертався в Україну через Москву, де його обігріло подружжя Танюків, які «запарили доброї кави, взули в добрі черевики і — вйо на Київ! А в Києві —урочиста вечеря в „Наталці“[529] з добірним товариством»[530].

Товариство справді зібралось неабияке. В одній половині зали — коло Світличного-Стуса-Горської, в іншій — їхні «топтуни»[531] і представники КДБ в цивільному.

Утім, на останніх зважали мало. Пили вино та горілку. Гомоніли. Майже до світанку співали й танцювали, бо головну — моральну — перемогу одним із них було здобуто: його не зламали.

І хоча Панас повернувся в Україну майже не маючи надії, що якось вдасться зачепитися хоча б за яке повітове містечко, проте спілкування з друзями повернуло віру: я знайду собі в Україні місце.

У КДБ ж шаленіли:

— Це переходить всякі межі. Вони зустрічають зеків, немов героїв.

Після тої ночі тиск посилився. Василь, який врешті по-справжньому познайомився з Панасом, розпитував його про зеківські будні. Панас казав, що мріє лише про одне: малювати.

— Не прагни туди, Василю, там немає жодної можливости для реалізації. Це — тисне.

Стус дивився на Заливаху з непідробним захопленням: як, певно, страждала людина, відлучена від улюбленої праці, а таки не поступилася, не заламалась.

У Панаса Заливахи життя поступово налагодилося. Вдалося навіть осісти в Івано-Франківську.

Під Києвом за нез'ясованих і загадкових обставин не стало Алли Горської. Пізнім вечором 28 листопада страшного 1970-го року її понівечене тіло знайшла в погребі тестевого дому в Фастові Надія Світлична, яка вирушила туди, немов передчуваючи щось лихе. Ще до її приїзду не стало й тестя Горської, якого хтось штовхнув під електричку. Друга смерть «допомогла» слідчим «закрити» справу, непристойно натякаючи на те, що, мовляв, це міг вчинити і тесть.

Побоюючись, щоб похорон Алли Горської не перетворився на мітинг протесту, кадебісти провели з більшістю друзів покійної попереджувальні розмови: не хочете втратити роботу й не набути нових проблем — не ходіть на цвинтар.

Зі Стусом не говорили. До того часу роль цього емоційного юнака в культурницькому русі шістдесятників, який уявлявся владі кимось керованим, залишалася для них цілковитою загадкою. Виступає чи не найгостріше, але говорить лише від свого імени, не ховаючись за авторитетами чи підтримкою друзів. Напевно, або Донкіхот, або — божевільний, який до того ж читає щось зовсім незрозуміле: «1. Бердяев, Философия свободы. 2. Вопросы литературы — Сартр, № 11.69. 3. „Искусство и элита“. 4. Богомолов. 5. Шварц „Экзистенциализм в европейской литературе“»[532].

Зчорнілий, напружений, як суцільно натягнутий нерв, Василь прийшов на цвинтар. Він уже знав і про профілактичні «розмови», і про «незбагненні» смерті, і про «огидні» натяки…

До могили Василь ніс портрет Алли Горської. Так гірко, так несправедливо, так нестерпно було відчувати втрату близької людини.

Він майже не слухав промовців, а коли з'явилася можливість сказати слово й собі, почав:

Сьогодні — ти. А завтра — я,

і пустить нас Господь до пекла,