Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Коли Селезненко попросив у поета ще один примірник «Зимових дерев», Василь не відмовив.

Отож, коли наприкінці 1970-го до рук Василя Стуса потрапила його перша друкована збірка — це стало для нього цілковитою, і вже приємною, несподіванкою. Бо коли в 1969-му він ще мав якісь вагання — передавати книжку за кордон чи ні — то в 1970 вже не було жодних сумнівів, що його вірші в Україні не друкуватимуть.

Нарешті й він має свою книжку!

Василя приємно здивувала передмова невідомої йому Аріядни Шум, яка відзначила головні особливості поетової творчости, ненав'язливо допомагаючи читачеві сприймати ускладнені поетичні побудови.

Критик відзначила надзвичайно широкий діапазон Стусової лірики, що «йде від спроб італійського сонету, через народнопісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібру». Однак, на думку дослідниці, «не інструментація, не ритм і не рима є найцікавішими в Стуса, а образність його вислову, яка, у пов'язанні з дуже своєрідним світосприйманням, дає нам стиль ориґінального поета-імажиніста з певною закраскою сюрреалістичної композиції»[515].

Усвідомлюючи кризу традиційного поетичного слова, яке надто довго було переобтяжене соціальними, народницькими, моральними, класовими і ще якими там функціями, Стус періоду «Зимових дерев» крокував у фарватері імажиністських пошуків «нової вмотивованости» або «нової реальности» слова.

І Стус був не самотнім у цьому пошуку. Шукали способи зупинити словесну девальвацію в українській літературі того періоду й Ігор Калинець, і Василь Голобородько, і Микола Воробйов, і Ліна Костенко… Повертаючись до передмови А. Шум, хочеться лише відзначити, що властива імажинізму «переплавка» образу з декоративної текстової оздоби на основну подію художньої реальности, що стає ритмічною одиницею композиційного становлення вірша, хоча й властива природі Стусової творчости, але аж ніяк не є її (творчости) домінантною. Аналізуючи поетові вірші 1960-х, завжди надміру переускладнені образами, часто ловиш себе на думці, що вони хоча й є своєрідними емблемами неназваних ідей, хоча й виконують композиційно-творчу функцію, але значно більше пов'язані з реалізмом і навіть натуралізмом, аніж це здається на перший погляд. Інша річ, що відчитати цей закодований буттєвий план вдається далеко не кожному і не з першого разу.

У частині віршів («Куріють вигаслі багаття…», «Сине небо обрієм пролилося…») на побудову віршового тексту справді працює властива імажизму конкретна образна точність, натомість у циклі «Костомаров у Саратові», віршах «Звіром вити, горілку пити…» та «Сто років, як сконала Січ…» віршотворча модель поета значно ближча акмеїстичній традиції, підпертій українською історією. Модерні засоби віршетворення поет використовує передусім для «відмивання» слів, «затертих» буквальним вживанням і псевдопатріотичним патосом. Під пером майстра це стає потужним засобом повернення словам справжніх смислів.

Активно залучає поет до своїх творів архаїку й діалектні слова[516], що часто стають ситуативно зрозумілими на рівні чуття, й контекстного, а не конкретного значення. Широко представлена в збірці й історія України, доповнена сучасними візіями, баченнями та передчуттями:

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти спите вірнопідданого лице.

І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.

І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!

Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.

А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,

заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.

І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,

раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах![517]

Наявні в збірці й відверто публіцистичні вірші, «іделогічно» доволі чужі модерному мистецтву: «Балухаті мистецтвознавці…», «Не можу я без посмішки Івана…» та ін.

Навіть цих нечисельних прикладів досить, аби зрозуміти, що ранній Стус не перебуває у фарватерах модерних течій, а лише використовує їх формальні набутки.

Спонукає до роздумів і провокує на суперечку ще одна теза Аріядни Шум: Василь Стус, «як ідеаліст у своїй життєвій філософії, не залишається невільником гуманізму. Поет звертається до космосу, до природи, якої чується частинкою»[518]. Але ж Стус «чується частинкою» не лише природи, невіддільною частиною його поетичного світу є і звук, і присутність народної пам'яти, і навіть Бог, який хоча майже не нагадує про себе діяннями, але завжди присутній на берегах віршів як всесильний вершитель — знаменатель — людських доль.

І дарована Богом доля — то вище призначення людини, її хрест, її стежка, якою вона покликана йти, бо

…від народження берем

правічний гріх собі на душу:

його покутувати змушені,

його ми вистраждати ревне

повинні — спогадами, сном

(що зчинить вічний недоросток,

як щось блукає під вікном,

страхає великоднім постом?).

Всі прогріхи минулих душ,

напевне, ще від неоліту

ввійшли у серце, оповите

гріховністю…[519]

І ця, присутня від народження в кожному, «гріховність» несподіваним чином у поемі «Потоки» трансформується у зв'язок (а який зв'язок без гріха?) ліричного героя з обширами та історією, традицією та сучасністю, бажанням помсти й прагненням життя та життєствердження.

І тільки усвідомивши себе частинкою світу, та зробивши весь світ частинкою себе, пропустивши крізь себе всі болі світу і звільнившись від думок про помсту як безнадійну спробу миттєвого відновлення справедливости ліричний герой Стусової поезії стає на шлях дальших самовдосконалень: йому ніби відкривається серце земли й він опиняється в центрі містерії:

Трипільських сонць шалена коловерть

волого ллється у трипалі руки

богів поганських. Спопелілі круки

розлітані круг ватрища пожертв.

Волів і коней на кострі димлять

патрошені гніді і круглі туші,

і лопаються лунко, як гладущики,

обезголосені тіла закланні.

В гінких руках мовчазних рожаниць

високі чари, димом прокіптявілі.

І рветься зойк, високий до нестями,

тугими борлаками кобилиць.

Кружляє ватрище в рухливім колі чар,

простерті чари вкручуються в простір,

мов пасма дощові, долоні гострі

жіночою колишуться печаллю.

Сколінені мужі і ниці пахолки

німотні руки перед себе рвуть.

І неба молять і дощу зовуть,

окляклі круг багаття, ніби пакілля.

Чотири сонця відгорять вгорі,

чотирикрилий день відмайоріє.

Загрузнуть в ніч язичницькі бори.

Самі тіла жалобні бовваніють[520].

Поступово розрізнені скалки складаються в поетичний «майже світ», де безнадійно втрачено гармонію, і, де б не був, ти постійно на ґрані — життя й смерти, чести й безчестя, вірности й зради. І хоча кінець трагедії не обіцяє нічого доброго, з'являється нагода випробувати себе, друзів та рідних.

Відтак майже кожен Стусів вірш — це своєрідний іспит і спроба зазирнути за межу можливого. Та щоб постійно перебувати на вістрі, маєш бути спроможним на надзусилля. Але часом спокою й відстороненої впевнености бракне, і тоді