Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

class="a">[506] та „Який це час?..“. Гадаю, що цей цикл надто різношерстий, укладений наспіх, варто деякі з них [віршів циклу] перенести до інших розділів, деякі — вилучити»[507].

Відзначу й високу оцінку Драчем поеми «Потоки» — «трохи переускладненої, але й переповненої глибокими роздумами»[508]. Наприкінці шістдесятих ця поема була програмовою для творчості Василя Стуса.

Спираючись на висловлені метром української поезії шістдесятих думки Стус у 1969-му робить чергову спробу більш цільно представити свій поетичний доробок. Визнавши правомірність завваг рецензента, поет значною мірою перекомпоновує збірку: у його архіві збереглося більше десяти варіантів змістів нового укладання «Зимових дерев»[509]. «Відкинувши і хронологічний, і тематичний підходи до побудови збірки й одночасно розширюючи її склад за рахунок нових творів, поет прагне подати свій поетичний доробок як якусь певну естетичну цільність»[510].

Остаточно формування рукопису нових «Зимових дерев» поет закінчив у грудні 1969-го. Наприкінці грудня чи на початку січня 1970-го Василь Стус робить кілька машинописних копій збірки, одну з яких заносить у видавництво «Радянський письменник», а шість інших сам зшиває й переплітає[511].

На відміну від попередніх збірок і навіть рукопису «Зимових дерев», поданих до «Молоді», цей варіант відкривався авторською передмовою — «Двоє слів читачеві», що говорить про автора та його збірку більше за будь-якого рецензента.

ДВОЄ СЛІВ ЧИТАЧЕВІ

«Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, яку баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі — од маминої колискової „Ой, люлі-люлі, моя дитино“. Шевченко над колискою — це не забувається, а співане тужно: „Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи“ — хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з „Заповіту“. „Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте“. Перші знаки нашої духовної аномалії, журба — як перше почуття немовляти в білому світі. Ще були — враження од дитинства. Гарного дитинства.

Шкільне навчання — вадило. Одне — чужомовне, а друге — дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов.

Інститутські роки — трудні. Перша публіцистика віршована — позви з історією. Захоплення Рильським і Вергарном. Ще чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж — любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва. Армія — прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж — перші друковані вірші — 1959 рік.

Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього. Звільнився — тільки десь 1965—6 pp. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо Унгаретті, Квазімодо.

Ще люблю „густу“ прозу Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить — і дуже — Фолкнер.

З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім — М. Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. Ненавиджу слово „поезія“. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші.

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло земли.

Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!

Один з найкращих друзів — Сковорода»[512].

Останнє прізвище в передньому слові, сказати б, концептуальне. Воно засвідчує свідомий авторський вибір традиції, в якій національне тісно переплетене з космополітичним, а естетика домінує над суспільною значимістю й актуальністю. І хоча Сковородинська традиція менш впливова в Україні, аніж Шевченківська, проте в світі визнана саме вона[513].

Отож «Зимові дерева» зразка 1970 р. суттєво відрізнялися від збірки-попередниці: замість шести циклів новий варіант книги складався з трьох розділів, де лише третій мав підназву: «Ранні поезії та експерименти»; до збірки були включені вірші, написані впродовж 1968—1969 років: «Отак живу, як мавпа серед мавп…», «Даждъ нам, Боже, днесь…», «Вчися чекати, друже…», «Присмеркові сутінки опали…» та ін.

Не оминути увагою й доволі специфічний спосіб, в який книжка потрапила на Захід.

Те, що Василь Стус заніс рукопис збірки до видавництва «Радянський письменник», не означало, що він розраховував на видання. Від безнадії побачити книжку опублікованою поет виготовив шість самвидавчих примірників. Один із них він подарував Леонідові Селезненку.

На той час Льоня опікувався студенткою з Чехословаччини Ганною Коцуровою, яка однією з перших приїхала до СРСР після придушення «Празької весни» 1968 року. Він знайомив молоду жінку з українською культурою, що вже була виразно опозиційна режимові, а Ганна розповідала про події в Чехословаччині після введення радянських військ.

Серед книжечок, які Селезненко дав їй почитати, у тому числі й самвидавчих, виявилися й «Зимові дерева».

— Льоню, це — чудовий автор, я потримаю збірочку кілька днів, — попросила Ганна.

Селезненко не заперечував.

За кілька днів Коцурова на тиждень поїхала до Чехословаччини й захопила з собою Стусові вірші. У Празі вона показала твори невідомого українського поета Богдану Чаприні та Богдану Левицькому.

— Слухай, Ганю, є можливість видати цю збірку. Як думаєш, автор не перечитиме?

— А чого б він мав перечити? — здивувалася жінка.

За кілька місяців «Зимові дерева» вийшли друком у Великій Британії[514].

Після повернення до Києва Ганна сказала Селезненкові, що книжку залишила в Празі. Льоня не виявив захвату, хоча й погодився з тим, що рішення студентки Коцурової логічне: тут збірка однак не вийде. Щоправда, він турбувався з приводу Василевої реакції, яку не міг уявити чи передбачити.

За кілька днів на черговому поетичному вечорі в Генріха Дворка Льоня повідомив Василеві, що «Зимові дерева» передано до Праги. Можливо, що там навіть вдасться її видати.

Василя це не надто потішило, адже він був готовий до значних компромісів задля того, аби видатися тут, в Україні. Хоча реальних шансів, і Стус це усвідомлював, на вихід «Зимових дерев» в Україні майже не лишилося. Та ще й Селезненко говорив про все якось аж надто непевно. Вирішивши, що це лише попередня розмова, а конкретно нічого не вирішено, Василь Стус вирішив за краще просто перевести розмову на іншу тему, щоб у такий спосіб уникнути вияву будь-якої реакції. Втім, реакція таки була.