Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Не маючи надії, що його листа буде опублікувано в газеті українських письменників, В. Стус надсилає його копії секретарю ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренкові та редакції журналу «Всесвіт». До цього нерозважливого, але емоційно зрозумілого кроку поета підштовхнуло обурення, яке він відчув, читаючи пасквіль Полторацького, в якому оббріхували його товаришів та пересмикували зміст «Листа 139-ти». Не зреаґувати на це Василь просто не міг:

«Як відомо, чорна сотня культовиків відновила свої погроми ще з середини 1965 року. Упродовж наступного року були засуджені десятки людей — художників, науковців, інженерів, педагогів, студентів… звільнено з посади багато вчених, кваліфікованих редакторів; виключено з вузів чимало студентів; зарізано не одну талановиту книгу — М. Осадчого, М. Долька, М. Холодного, В. Кордуна, М. Воробйова, Л. Костенко; травмовано тисячі душ. Про багато з цих погромів ішлося в листі В. М. Чорновола до уряду… Репресії не припиняються й подосі. Зовсім недавно було звільнено з роботи… М. X. Коцюбинську, палеонтолога Г. Бачинського, фізика І. Заславську…, виключено зі Спілки художників А. Горську, Л. Семикіну, Г. Севрук…, зацьковано та віддано в солдати одного з найбільш обдарованих сучасних українських поетів В. Голобородька.

О. Полторацький, спростовуючи „ворожі наклепи“, згадує тільки про С. Караванського і В. Чорновола.

Запитую, чого Полторацький і К° не писали памфлетів, коли провадились масові арешти..? Чого Полторацький озброївся своїм талановитим пером тільки тоді, коли про варфоломіївські ночі минулих літ заговорили на Заході?

…Як відомо, майже півтораста киян у своєму листі обставали за конституційними правами й демократичними свободами радянських народів. Цей головний зміст листа Полторацький свідомо обходить, оскільки він майже не надається до „нищівної критики“. Автор статті тільки спиняється на окремих фактах, але й при цьому дійшлий літературний флібустьєр дуже безталанно бреше.

Вся стаття тримається на екскурсах у далеке минуле Караванського (при цьому Полторацький не бентежиться, що цього прізвища в листі немає зовсім)…

Талановито бреше Полторацький і тоді, коли „викриває“ В. М. Чорновола…

…Автор надрукованої в „Літературній Україні“ статті не розуміє, як, „викриваючи „злочинців“, він викриває самого себе“. Спинюсь тільки на одному моменті. Із садистською насолодою Полторацький відзначає, що згадані ним „людці“ — зовсім безталанні, бо про цих письменників у нас ніхто й не чув. Безсилий гнів полторацьких спричиняється до грубих помилок, навіть прорахунків… По-перше, що читається досить недвозначно: цим ми таки не дали ходу, знищили на цвіту. По-друге, який це має стосунок до суті звинувачень? Хіба „талановитий член спілки“ і „безталанний інструктор товариства“ не підлягають одній і тій же моралі, хіба вони мають не однакові права й обов'язки?..

Дуже гірко відчувати, що Полторацький завше має рацію: і коли вбиває, і коли займається реабілітацією вчорашніх жертв. А таких, як він, чимало…

За проклятих старих часів таких, як Полторацький, викликали на дуель. Сьогодні Полторацькому це не загрожує… Крім того, свідомі наклепники завше уникали чесного двобою: боягузтво — друге наймення підлости»[494], — завершує Василь Стус листа, в якому висловлені його найбільші болі.

Поет розпочав втілювати в життя програмову засаду Івана Дзюби, сформульовану в «Інтернаціоналізмі чи русифікації», щодо конституційних форм протесту проти несправедливости. Індивідуальна форма протесту здавалася й більш безпечною, адже в карному кодексі УРСР і СРСР існували статті, які загрожували кримінальною відповідальністю лише ініціаторам групових листів. «До арешту листовно реаґував на кожну несправедливість Вячеслав Чорновіл, тепер, судячи зі всього, надійшов мій час, — міркував Василь. — Мусить же бодай хтось боронити справедливість».

Забрані з «Молоді» «Зимові дерева» були безжально перекроєні Василем. Книжку було перероблено такою мірою, що перший її варіант навряд чи можна буде відновити. Що ж сподобалося в першому варіанті книжки Іванові Драчу?

«Коли перечитуєш ці поезії вдруге і втретє, тільки тоді постають вони в своїй повносилості, — пише рецензент про вірші молодого поета, — дихають сконденсованою різкістю часу, часом може неоковирно висловленою, часом затамованою десь між рядками, але ця різкість, саме негнучкість музи Василя Стуса є ознакою дуже важливою, дуже симптоматичною для його цікавого обдарування. Його вірші нелегко читати. Але здебільшого це справжня поезія»[495].

Рецензент відзначає «густоту» поетичного світу Василя Стуса — «густобарвність, густонастроєвість, багатоповерховість, ненавмисну ускладненість», що «знаходить свої слова, ословлюється. Тут вже не зафіксуєш точних чи неточних метафор, тут вловлюєш точність відчуття, вагомість і значимість слова, його необмежені можливості світовиявлення, його людинознавчу функцію»[496].

Проте рецензія мала й низку «конструктивних міркувань щодо її [збірки] удосконалення, пропонувала деякі нові підходи в групуванні матеріалів на суто естетичних засадах, — писав текстолог Микола Гончарук, який готував текст „Зимових дерев“ до публікації у „Творах“ Василя Стуса. — Важливо звернути увагу на те, що, працюючи над новим варіантом збірки, автор у багатьох суттєвих моментах ішов по лінії, означеній у рецензії. Зокрема це стосується принципів групування матеріалу… композиції збірки, її складу»[497].

Із огляду на це, навіть попри поліваріантність поетичного мислення Стуса, зупинимося на зауваженнях І. Драча детальніше:

«В II „солдатському циклі“… не все рівноцінне… вірш „Генерали завше дуже добрі“[498] більше скидається на заримовану образу солдата-новачка…, аніж на певне художнє осягнення… Не все гаразд зі смаком у вірші „Розмова“[499]. Як на мене, то він надто просякнутий такими псевдонатуралістичними дрібними знахідками, що аж ніяково за здібного поета: контрапункт вибалушених очей і галушок, м'яко кажучи, невдалий. Вірш „Смерть бійця“[500] відгонить звичайнісіньким газетним штампом»[501].

Високо оцінює рецензент вірші «Коли я один-однісінький…», «Тонкостанна тополе!..» («тисячма голосами оспівана, тисячма пальцями заяложена… „тополина“ тема знаходить у Стуса органічне, справді поетичне вирішення»), «Холоднозорий присмерк приуральський…», «Накликання дощу», «Молодий Гете», «Під диким сонцем», «Сто років як сконала Січ…», «Гайдамацьке» та цикл «Костомаров у Саратові»[502]. Всі ці твори поет включив до наступного варіанту «Зимових дерев», як, до речі, й «Думу Сковороди», який видався рецензентові слабосилим та надто спрощеним для того, «щоб віддати поетично бодай одну грань зі світогляду мандрованого філософа»[503].

Вірш «Останній лист Довженка» на погляд І. Драча є «саркастично точним і безвідмовним, серед віршованої публіцистики Стуса він один із найясніших і тому найвдаліших. Вірш „Порожні мчать автомобілі“ — один із апокаліптичних загальників, жах людини перед безсиллям дати раду з самим собою, тут просто залишається словесним жахом: ніякої спроби тлумачення, окрім загальновідомої фіксації стану»[504].

Найважливішим для Стуса був абзац, у якому рецензент піддав критиці V цикл збірки як «дивно» (читай — невдало) скомпонований: «„Не одлюби свою тривогу ранню…“ все таки краще читається в І розділі[505]. Та і взагалі тут змішане все — і така собі публіцистика („Без присвяти“), і такі малоцікаві образки, як „Дівчинка у чорному“