Брем Стокер - Граф Дракула

Я відчувала, як мене покидають сили, і опинилася в стані напівнепритомності. Як довго тривав цей жах, не знаю; але мені здавалося, що минуло чимало часу, перш ніж він відвів від мого горла свій потворний, викривлений усмішкою рот. Я бачила, як із нього крапала свіжа червона кров…

Потім він почав знущатися з мене: «Отже, ви за прикладом інших хочете боротися зі мною. Ви бажаєте допомогти цим людям упіймати мене і зашкодити мені. Ви тепер знаєте, вони теж знають частково і скоро дізнаються повністю, що значить стати мені на дорозі. Їм слід берегти енергію для свого захисту. В той час, як вони діяли хитрістю проти мене — проти мене, який володарював над народами і керував ними, коли ваших друзів ще не було на світі, — я руйнував усі їхні плани. І ви, найдорожча для них, ви зробилися плоттю від моєї плоті, кров'ю від моєї крові; моє цілюще джерело на якийсь час, ви будете дотім моїм товаришем і помічником. За вас буде помста; адже ніхто з них вам не допоможе. Але поки що вас треба покарати за те, що зробили. Ви допомагали шкодити мені; тепер ви будете озиватися на мій заклик. Коли мій мозок накаже вам: «Прийди», ви поквапитесь через моря і землі. Для цієї мети я зроблю ось що». Він шарпнув сорочку і довгими нігтями розкрив жилу на своїх грудях. Коли бризнула кров, він міцно затиснув обидві мої руки в свою, другою схопив мене за шию і притиснув мій рот до рани так, що я повинна була задихнутися або Проковтнути трохи… О Боже! Боже! Що я зробила!.. Що зробити, щоб пережити весь цей жах! Адже я завжди прагнула бути покірливою і чесною. Господи, змилуйся наді мною! Зглянься над бідною душею, якій загрожує більше ніж смертна небезпека; яви милосердя і пожалій тих, кому я дорога!

Потім вона почала терти губи, ніби прагнучи очистити їх від скверни.

Поки вона розповідала свою страшну історію, схід червонів і ставав світлішим. Харкер був і мовчазний і спокійний; але на його обличчя, в міру того, як продовжувалася страшна розповідь, насувалася сіра тінь, яка більше й більше темніла при ранковому світлі, і коли блиснула червона смужка вранішньої зорі, обличчя виглядало абсолютно темним на тлі сивіючого волосся…

Ми розпорядилися, щоб один із нас залишався в найближчому сусідстві з нещасним подружжям доти, доки нам можна буде зібратися й обговорити наші подальші дії.

В одному я впевнений: сонце зійшло сьогодні над найнещаснішим будинком на всьому своєму денному шляху.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Щоденник Джонатана Харкера

3 жовтня.

Я пишу ці рядки, оскільки повинен щось робити, інакше збожеволію. Щойно пробило шосту, і за півгодини ми повинні зібратися в кабінеті й поснідати, оскільки лікар Ван Хелзінк і лікар Сьюард вирішили, що голодні ми не матимемо сили виконати наш план. Так, сьогодні нам випадає жахливе напруження. Я повинен писати будь-якою ціною, тому що не можу думати.

Я повинен описати не тільки головні факти, а й кожну дрібницю. Мабуть, ці самі дрібниці пояснять нам усе швидше, ніж головні факти. Знання минулого не може погіршити мого становища або становища Міни.

Перш ніж почати обговорення наших майбутніх дій, ми вирішили, що Міну необхідно повністю посвятити в хід подій, нічого (навіть найважчого) не приховувати від неї. Вона цілком погодилася з нами.

— Відтепер нам не можна критися один від одного, — сказала вона, — на жаль, ми аж надто багато приховували. І крім того, я не думаю, що може що-небудь завдати мені більших страждань, ніж ті, яких я вже зазнала і яких я зазнав зараз. Що б не сталося, воно повинне додати мені нової мужності, вселити нову надію.

Поки вона говорила, Ван Хелзінк пильно дивився на неї, а потім вимовив спокійним голосом:

— Дорога пані Міно, хіба ви не боїтеся не тільки за себе, а й за інших після того, що сталося?

Обличчя її посмутніло, але очі сяяли, як у мученика, і вона відповіла:

— О, ні! Я готова на все!

— На що? — запитав він лагідно, тоді як усі ми сиділи мовчки, бо кожен із нас мав примарне уявлення про те, що вона мала на увазі. Відповідь її вирізнялася прямолінійною простотою, ніби вона констатувала найбуденніший факт:

— Як тільки я побачу, що завдаю горя тому, кого люблю, — а я пильно за цим стежитиму, — я помру.

— Невже ви хочете накласти на себе руки? — запитав він хрипким голосом.

— Так, я зробила б це, якби у мене не було друга, який мене любить, який позбавить мене такого горя, такого відчайдушного вчинку.

Вона кинула на нього багатозначний погляд. Коли вона скінчила, він підвівся, поклав свою руку на її голову і вимовив урочистим тоном:

— Дитя моє, майте на увазі, якщо це вам може допомогти, то такий друг у вас є. І якби в тому виникла потреба, я сам знайшов би для вас шлях без страждання покинути цей світ. Але, дитя моє, тут є кілька чоловіків, які стануть між вами і смертю. Ви не повинні померти; ви не повинні загинути ні від чиєї руки, а найменше від вашої власної. Поки ще не мертвий той, хто зіпсував ваше щасливе життя, ви не повинні вмирати. Доки він володіє своїм лукавим безсмертям, ваша смерть зробить вас такою ж, як і він сам… Ні, ви зобов'язані жити! Ви зобов'язані боротися і прагнути жити, хоча б смерть здавалася вам невимовним благом. Ви повинні боротися з самою смертю — прийде вона до вас під час печалі чи радості, вночі чи вдень, у безпеці чи біді! Отже, заради порятунку вашої душі ви не повинні померти — і не повинні навіть думати дро смерть, доки не кінчиться це жахливе нещастя.

Моя бідолашна Міна зблідла як смерть і затремтіла всім тілом. Ми мовчали, не маючи змоги чимось їй допомогти. Нарешті вона заспокоїлася і, звернувшись до нього, сказала незвичайно гідно, але водночас і сумно, простягаючи свою руку:

— Я даю вам слово, дорогий друже: якщо Господь залишить мене живою, то я постараюся чинити так, як ви радите, поки не звільнюся від жаху.

Потім ми почали розробляти план дій. Я повідомив Міні, що її обов'язком буде зберігання всіх паперів, усіх щоденників, платівок фонографа, якими ми згодом, мабуть, скористаємося: словом, що вона завідуватиме нашим архівом, як робила це досі. Вона з радістю і навіть із великим